Зустріч випускників змінилася після того, як до скромного гостя звернулися люди в суворих костюмах

— Що я зруйнував йому життя.

Ліза підвела очі.

— А ти?

Олександр поклав телефон екраном донизу.

— А я вперше за довгий час нічого не хочу йому доводити.

Навесні центр у старому корпусі почали ремонтувати. Будівля була негарна, з облупленою штукатуркою, широкими вікнами й сходами, якими колись бігали студенти. Тепер там пахло фарбою, цементом і мокрим деревом. Волонтери виносили старі меблі, робітники міняли проводку, хтось сперечався про колір стін для дитячої кімнати. Олександр ходив поверхами з текою й олівцем за вухом, перевіряв схеми, сварився з підрядником через дешеві кабелі, втомлено пив чай із пластикового стаканчика.

Марія приходила по суботах допомагати сортувати речі й вести невеликі медичні пам’ятки для батьків. Спершу їй було ніяково поруч з Олександром. Між ними стояло минуле, і жодні вибачення не могли зробити вигляд, що його немає. Але поступово ніяковість стала тихішою. Вони могли мовчати в одній кімнаті, разом тягати коробки, обговорювати, де поставити аптечку, сміятися з того, як Ліза командує дорослими волонтерами.

Одного разу Марія принесла пакет із в’язаними шкарпетками для дітей.

— Це Ганна Сергіївна передала. Та сусідка, яка зняла Віктора.

Олександр усміхнувся.

— Передай їй дякую.

— Вона сказала, що особисто прийде перевірити, чи не кривдите ви тут жінок.

— Тоді підготуємося.

Марія подивилася на нього й уперше побачила, що він усміхається не ввічливо, а по-справжньому. Усмішка змінювала його обличчя: втома лишалася, але крізь неї проступало тепло.

— Сашо.

— Так?

— Ти тоді в ресторані справді не хотів, щоб вони заходили?

— Справді.

— Чому?

Він сперся плечем об стіну. За стіною гудів дриль.

— Не хотів змішувати. Зустріч випускників — це минуле. Робота — теперішнє. Я думав, посиджу годину, подивлюся на всіх, зрозумію, що вже нічого не болить, і піду.

— Не вийшло.

— Ні. Зате з’ясувалося, що болить не тільки в мене.

Марія опустила очі.

— Я не знаю, як це виправити.

— Ніяк, — сказав він м’яко. — Минуле не виправляють. Із ним учаться жити чесніше.

Вона кивнула, відчуваючи, як знову підступають сльози, але тепер вони були не такими гіркими.

Відкриття центру призначили на початок літа. Без помпи, без стрічок і гучних промов. Просто перший день, коли туди могли прийти сім’ї: підлітки після конфліктів удома, матері з дітьми, яким потрібне було тимчасове житло, батьки, які намагалися повернути довіру, бабусі, що лишилися з онуками. На стінах висіли яскраві малюнки, у кімнаті відпочинку стояли м’які крісла, на кухні пахло пирогами. Ліза оформила куточок для занять фізикою й малюванням, хоча стверджувала, що «просто допомогла».

Марія прийшла раніше за всіх. На ній була проста блакитна сукня, волосся зібране шпилькою. Вона побачила Олександра біля вікна в коридорі. Він знову був у тому самому светрі, хоч день видався теплим.

— Спекотно ж, — сказала вона.

Він подивився на рукав і зніяковіло всміхнувся.

— Знаю. Але сьогодні важко.

— Добре важко?