Звичайна зустріч в автобусі відкрила батькові те, що донька довго намагалася приховати

Нормальної роботи Роман так і не знайшов. Зрештою його взяли на овочеву базу в промисловій зоні, де пахло гнилою капустою, холодним залізом і вихлопами вантажівок. Знайомий сказав просто: трудову там уважно дивитися не будуть, головне — тягай, що скажуть, і не запізнюйся.

Нічна зміна починалася пізно ввечері й закінчувалася на світанку. Платили мало. Після оплати кімнати в гуртожитку, їжі й дороги в Романа лишалася сума, на яку доводилося дотягувати до наступного місяця. А попереду вже маячив суд, і Роман розумів: якщо з нього стягнуть виплати на дитину й компенсацію, ця злиденність стане не тимчасовою смугою, а довгою ямою.

Він рахував кожну дрібницю. Брав найдешевші макарони, консерви без етикеток, хліб зі знижкою. Часто йшов на роботу пішки, щоб зекономити на проїзді, і дорогою ловив себе на тому, що заздрить людям в автобусах: вони хоча б їдуть із роботи додому, а не тягнуть на собі власне падіння. Уночі тягав мішки з картоплею й цибулею, вантажив ящики з капустою у фури, а до ранку спина боліла так, що він, колишній майстер дільниці, не міг одразу розігнутися.

Бригадир, якого всі звали Мироничем, кричав на працівників однаково — на молодих, старих, тверезих, хворих, нових і тих, хто тримався на базі роками. Роман мовчав. Він більше не сперечався з начальством, не вимагав поваги, не кидав різких слів. Його злість, колись така гучна вдома, тут нікого не цікавила.

Надію Павлівну виписали через два тижні. Лікар Климчук видав виписку, список ліків на кілька сторінок і сказав, що їй доведеться оформлювати інвалідність і берегтися до кінця життя. До виходу вона дійшла повільно, зупиняючись майже після кожного десятка кроків. Руки тремтіли, груди тягнуло, обличчя залишалося сірим.

Роман зустрів її біля лікарняного ґанку. Вона схудла, зсутулилася й рухалася як глибока стара, хоча зовсім недавно ще ходила квартирою Оксани з виглядом господині чужої долі. Вони доїхали до гуртожитку мовчки. Увечері вони сиділи в маленькій кімнаті з облущеними шпалерами; спільний туалет був у кінці коридору, і обоє розуміли, що розмови не уникнути.

— Я не зможу тебе утримувати, мамо, — сказав Роман, не дивлячись на неї. — У мене майже нічого не лишається. Кімната, їжа, дорога. А попереду суд, і після нього з мене ще стягнуть гроші на Назара. Я сам ледве тримаюся.

Надія Павлівна вдивлялася в сина й не впізнавала його. Перед нею був не той упевнений чоловік, який ще недавно їздив на машині дружини й казав, що все в житті тримає під контролем. Цей Роман сидів з опущеними плечима, згаслими очима й руками вантажника, вкритими саднами.

— Подзвони тітці Марії, — додав він після паузи. — Може, пустить до себе. У мене справді немає виходу.

Марія жила далеко, у селі, в старому будинку з пічним опаленням і криницею на подвір’ї. Сестри не спілкувалися кілька років після сварки через материн спадок. Надія Павлівна довго тримала телефон у руках, перш ніж набрати номер.

— Ну приїжджай, — сказала Марія без радості. — Тільки не думай, що я бігатиму навколо тебе. Сама знаєш, у мене своїх клопотів вистачає.

Надія Павлівна зібрала речі в стару сумку. Роман довіз її до автовокзалу на таксі, витративши майже все, що лишалося. Прощалися вони мовчки. Коли автобус рушив, вона дивилася у вікно на сина, що стояв на пероні під сірим небом, і тоді ясно відчула, що колишня близькість між ними теж зруйнована.

Лариса дізналася про падіння Романа від колег. Спершу не повірила, потім уточнила в спільного знайомого. Той підтвердив: звільнили, працює вантажником, дружина подала до суду і вимагає аліменти, мати хвора. Вона подивилася на кілька непрочитаних повідомлень у телефоні й набрала коротку відповідь: «Не дзвони. Мені не потрібні невдахи». Потім заблокувала його номер усюди, де тільки могла.

За кілька днів біля неї вже крутився Кирило, майстер сусідньої дільниці, розлучений чоловік із «Тойотою Камрі». Вони зустрілися ввечері, посиділи в кафе, а потім Лариса виклала фотографію з його машини з підписом про нове життя. Роман побачив знімок через тиждень з чужого телефона в курилці овочевої бази. Він довго не міг відірватися від її усмішки й раптом зрозумів, що навіть злитися сил більше немає…