Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Лариса підвела очі. Її голос здригнувся вперше за два роки практики.

— Хто з вами це зробив?

Старенька лежала нерухомо й дивилася в стелю. Потім повільно, дуже повільно повернула голову й подивилася на Ларису.

У її вицвілих блакитних очах майнуло щось далеке й тепле, як світло у вікні зимової хати.

— Село Кедрівка, — тихо сказала Віра Іллівна. — Лютий. Завірюха. Пологи почалися раніше строку. До лікарні вісімдесят кілометрів. Дорога заметена. Телефону немає. Нікого немає. Тільки вона.

— Хто вона?

Віра Іллівна помовчала. Кутики її губ здригнулися — не усмішка, а тінь усмішки.

— Нюра. Ми звали її Нюра. А за документами — Анна Дмитрівна Пашкова. Їй було сімнадцять років. І в неї не було нічого, крім зошита покійної матері й кухонного ножа.

Лариса не відразу зрозуміла. Прізвище відскочило від свідомості, як м’яч від стіни. Надто неможливе, надто неймовірне, щоб бути правдою.

Пашкова.

Анна Дмитрівна.

Пашкова.

— Зачекайте… — голос Лариси тріснув. — Ви знали мою маму?

Віра Іллівна здригнулася й підвелася на лікті.

— Що?

— Мамине дівоче прізвище. Мамине ім’я. Мамине по батькові.

Лариса повільно повернула голову до столу. Там стояла фотографія в рамці: сірі очі, темне волосся, спокійна напівусмішка.

— Нюра, — повторила Віра Іллівна, ще не розуміючи, що лікарка перестала дихати. — Вона врятувала мені життя. І моїй дитині. Хлопчикові. Дістала його з мене тим ножем — кухонним, Федьчиним, яким він дичину розбирав. Зашила суворою ниткою. Я б давно лежала на тому сільському кладовищі, якби не вона. І мій Сергій теж.

Лариса стояла, тримаючись за край крісла. Пальці побіліли. У скронях стукало глухо й швидко, як метроном, що з’їхав з глузду.

— Сергій… — повторила вона чужим голосом. — Ваш син. Як його повне ім’я?