Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Старенька сіла на краєчок стільця, м’явши ремінець сумки.

— Тягне, лікарю. Внизу. Уже пів року. Терпіла, та терапевт наполіг. Каже, не можна більше тягнути в моєму віці.

Стандартні запитання.

— Пологи були?

— Так. Одні. Давно. Тяжкі.

— Операції?

Пауза. Довга.

— Ну… була. Давно. Одна. Не в лікарні.

Лариса звела брову, але тиснути не стала.

— Подивимося під час огляду. Роздягайтеся, будь ласка, за ширмою. Лягайте в крісло.

Віра Іллівна слухняно встала й зайшла за ширму. Лариса чула шарудіння тканини, тихе покректування, потім настала тиша.

— Готові?

— Готова, лікарю.

Лариса вийшла з-за столу, натягнула рукавички, підійшла до крісла й зупинилася.

Рубець ішов по нижній частині живота. Довгий, товстий, горбистий, опуклий. Це була не рівна лінія хірургічного шва, а щось інше. Грубі стібки, що затягнулися за пів століття, але все ще читалися. Тканини довкола стягнуті, деформовані. Краї нерівні, рвані, загоєні валиком.

Лариса бачила тисячі рубців за свою практику. Після кесаревого, після гінекологічних операцій, після травм. Вона знала, як виглядає робота хірурга. І знала, як виглядає робота людини, яка хірургом не була.

Це було друге.

Хтось давно, дуже давно, розрізав цю жінку не скальпелем, а чимось широким, важким, не призначеним для операцій. І зашив не хірургічною ниткою, а чимось грубим, суворим. І при цьому розріз ішов правильно — анатомічно правильно, по лінії кесаревого розтину, низько, горизонтально, у потрібному місці.

Хто б це не робив, він знав, куди різати. Але різав тим, що було під рукою.

— Віро Іллівно…