Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Старенька повільно повернула голову. У її вицвілих блакитних очах піднявся страх із минулого. То були очі людини, яка пережила те, що неможливо забути.

Вона вимовила лише кілька слів.

Лоток із нержавійки перекинувся з гуркотом. Інструменти розлетілися по кахляній підлозі. Лариса Сергіївна стояла, вчепившись у край оглядового крісла, і дивилася на стареньку так, ніби побачила привида.

Але щоб зрозуміти, що сталося в цьому кабінеті, треба повернутися майже на пів століття назад. У село, якого давно вже немає на карті. У лютневу ніч, коли одна сімнадцятирічна дівчина з кухонним ножем вирішила сперечатися з долею.

Кедрівка стояла на самому краї карти. Буквально на останньому аркуші старого атласу північного краю, за яким починалася порожня білизна полів і лісів.

Триста душ, якщо рахувати немовлят і старих, які вже не виходили з хат. До найближчого адміністративного центру — вісімдесят кілометрів ґрунтовкою, узимку заметеною так, що навіть гусенична техніка не завжди пробивалася. Лікарні в Кедрівці не було.

Медичний пункт закрили давно. Єдиний медпрацівник виїхав і не повернувся, а нового так і не прислали. Відтоді жителі лікувалися самі — травами, міцною домашньою настоянкою, молитвами й упертістю.

Народжували вдома, ховали на пагорбі за околицею, а між цими двома подіями намагалися не хворіти.

Віра Зикова потрапила сюди у вісімнадцять. Приїхала після училища до тітки Глафіри на літо — та так і залишилася. Тітка, міцна самотня жінка, зраділа племінниці як подарунку.

А за пів року Віра вийшла заміж за Федора Лапіна, лісоруба із сьомої дільниці. Федір був із тих чоловіків, яких такі села народжують у кожному поколінні: широкоплечий, небагатослівний, із важкими руками й легкою вдачею. Не бив, не кричав, гроші ніс додому.

За сільськими мірками — золотий чоловік. Що лагідних слів не говорив, то хто їх там говорив? Любов тут виражалася інакше: наколоті дрова біля ґанку, полагоджений дах, тепла куртка, без слів накинута на плечі.

Узимку сімдесят шостого Вірі минав двадцять перший рік, і вона чекала первістка. Живіт був уже великий. Тітка Глафіра, обмацавши його, впевнено сказала:

— Хлопчик. Великий. Наприкінці зими народиться….