Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…
До строку залишалося тижнів п’ять чи шість, але Віра вже ходила важко, перевалюючись, тримаючись за поперек і зупиняючись перепочити через кожні десять кроків.
Дім Лапіних стояв на околиці, біля самого лісу. Невелика бревенчата хата з двома кімнатами, піччю, господарським тамбуром і критим двором, де мукала корова й квоктали кури.
Узимку дім до ранку вистигав. Віра вставала засвітла, роздмухувала жар, ставила на вогонь важку каструлю з водою й чекала, коли стане досить тепло, щоб вибратися з-під клаптевої ковдри.
Того ранку, тринадцятого лютого, Федір пішов на ділянку затемна. Віра залишилася сама. Наносила води з колодязя — чотири відра, більше не змогла. Розтопила піч, нагодувала худобу.
До обіду їй стало так важко, що вона лягла просто на лаву в кухні, підклавши під поперек скручений рушник.
За вікном мело. Лютий того року був лютим: мороз тиснув, вітер гнав поземку, і від лісу до крайньої хати часом не було видно й сліду, хоч іти там було зовсім недалеко. Дорога до найближчого міста не діяла вже другий тиждень, автобус не ходив. Остання техніка, яка намагалася пробити колію, застрягла в наледі кілометрів за п’ять від села й чекала підмоги.
Віра лежала й слухала, як виє вітер у димарі. Дитина всередині ворушилася сильно, наполегливо, ніби намагалася кудись вибратися раніше строку.
Вона поклала долоню на живіт.
— Тихше, Сергійку, — прошепотіла вона, хоча імені вони ще не вибрали й статі напевно не знали. — Тихше. Рано ще. Потерпи.
Хлопчик не послухав. Хлопчики рідко слухають.
У кожному селі є людина, до якої йдуть, коли більше йти нікуди. У Кедрівці такою людиною була Нюра Пашкова.
Їй було сімнадцять: тонка, швидка дівчина з темною косою й серйозними не за віком очима. У школі, яку закрили, коли їй виповнилося чотирнадцять, вона вчилася на самі п’ятірки. Могла б вступити до медичного училища, але не вступила. Мати не відпускала. А потім мати пішла, і відпускати стало нікому.
Мати Нюри, Дарія Матвіївна Пашкова, була тією самою людиною, без якої в Кедрівці було б іще страшніше жити. Повитухою, травницею, знахаркою — називали по-різному, а суть була одна. Вона приймала пологи, вправляла вивихи, варила відвари від кашлю й замовляла зубний біль.
Справжній лікар з’являвся в Кедрівці раз на три місяці на пів дня. Дарія Матвіївна працювала щодня.
Коли мати захворіла — швидко, страшно, без надії, — Нюрі було чотирнадцять. Дарія Матвіївна згасла за два місяці, але перед смертю встигла передати доньці все, що знала. Не в підручниках — у пошарпаному зошиті, списаному дрібним кривим почерком.
Рецепти відварів. Способи збити жар. Як перев’язати рану. Як прийняти дитину. Як не дати людині піти, якщо в неї ще є шанс.
На останній сторінці був короткий запис, обведений подвійною рамкою. Нюра прочитала його тоді, не зрозуміла й закрила зошит. Потім перечитувала ще двічі. І щоразу холола всередині.
До сімнадцяти років Нюра прийняла в Кедрівці п’ятеро пологів. Усі — без ускладнень, слава богу. Прикладала капустяний лист при запаленні, поїла липовим чаєм при застуді, ставила на ноги дітей після кашлюка.
Старі жінки довіряли їй беззастережно:
