Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…
— Дарчина дочка. Така сама.
Чоловіки ставилися скептично, але коли прихоплювало спину чи роздувало палець після невдалого удару сокирою, йшли до Нюри, дивлячись у підлогу й бурмочучи щось невиразне.
Для Віри Нюра була більшою, ніж сусідка. Більшою, ніж подруга. Нюра виявилася першою людиною в Кедрівці, яка заговорила з приїжджою не з ввічливості, а з цікавості.
Вони були майже ровесниці, всього два роки різниці. Віра — відкрита, тепла, говірка. Нюра — стримана, спостережлива, з несподіваним сухим гумором. Разом вони були як чай із медом: кожна робила іншу кращою.
Коли Віра завагітніла, Нюра взяла її під своє крило. Приходила через день, мацала живіт, слухала, притулившись вухом, змушувала пити відвар із кропиви — для сили. Записувала у свій зошит:
«Верка. Сьомий місяць. Хлопчик. Великий. Лежить правильно. Поки що все добре».
«Поки що» було ключовим словом. Нюра додавала його машинально, бо мати вчила: ніколи не обіцяй, що все буде добре. Обіцяй тільки, що ти поруч.
Вечорами, коли Федір засинав після вечері на лаві, а двір затихав, Нюра сиділа у Віри за столом, гріла руки об кухоль і говорила про те, про що зазвичай мовчала.
— Я поїду, Верко. Колись виберуся звідси. Хочу вивчити справжню медицину. Не ці травички, не замовляння. Справжню. Щоб знати, що всередині людини. Щоб уміти по-справжньому допомогти, а не гадати, минеться чи ні.
Віра дивилася на подругу, на її худі жилаві руки, на вперту складку між брів — і вірила кожному слову.
— Ти впораєшся, Нюрко. Ти взагалі все можеш.
Нюра всміхалася й відводила погляд. Вона знала те, чого не знала Віра. Є речі, які не може ніхто. Є ситуації, де навіть досвідчений хірург розведе руками, а вже сільська дівчина із зошитом і сушеною ромашкою — й поготів.
Але до тієї лютневої ночі залишався ще тиждень, і Нюра ще не знала, що доля готує їй випробування, до якого неможливо підготуватися.
Віра прокинулася від болю.
Не від звичайних ниючих переймів, до яких уже почала звикати, а від чогось гострого, рвучкого, неправильного. Біль прийшов хвилею, стиснув живіт і не відпустив.
У тиші зимової ночі вона почула власний крик — далекий, чужий, ніби кричала не вона.
Під ковдрою було мокро й тепло. Віра відкинула край і в тьмяному світлі нічної лампи побачила темну розпливчасту пляму на простирадлі. Червону. Велику.
— Федю!
Голос зірвався.
Федір схопився з лави, де спав одягнений. Піч протопили звечора, але до ранку дім вистиг. Він побачив простирадло — і зблід. Його великі руки, які валили дерева й ворушили колоди, безпорадно зависли в повітрі.
— Що, Верко? Що?
