Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

— Іди сюди, — сказала Нюра голосом, якого він від неї ніколи не чув: рівним, низьким, без жодного тремтіння. — Стань біля узголів’я. Тримай Верку за руки. Не відпускай. Що б не побачив — не відпускай.

Багато років потому, коли Нюру питали про найтяжче рішення в житті, вона мовчала. Вона нікому так і не розповіла все повністю, від початку до кінця. Не тому, що забула. Тому, що пам’ятала все. Кожну секунду. Кожен звук.

Вона вимила руки міцним спиртом, який обпікав шкіру. Протерла ним ніж. Протерла ним живіт Віри.

Та вже майже не кричала: сил не лишилося. Очі були скляні, напіврозплющені.

— Верко… — Нюра нахилилася до її вуха. — Послухай мене. Я зараз дістану твого хлопчика. Буде боляче. Дуже боляче. Але ти житимеш. І він житиме. Чуєш? Ти житимеш.

Віра моргнула й ледь помітно кивнула. Або це тільки здалося.

Нюра випросталася, зробила короткий молитовний жест і сказала:

— Зойко, тримай ноги. Федю, руки. Не відпускати. Ганчірки поруч. За моєю командою подавай.

Вона взяла ніж.

Потім Зоя розповідала сусідкам — пошепки, через місяць, коли вже все скінчилося добре, — що Нюрині руки не тремтіли. Ні краплі. Ні разу.

Сімнадцятирічна дівчина, яка ніколи не тримала в руках нічого гострішого за голку для штопання, взяла кухонного ножа, і її руки були як камінь.

— Я молилася, — казала Зоя, м’явши хустку. — Я жодної молитви цілком не пам’ятаю. Але тієї ночі шепотіла щось, і мені здавалося, хтось чує.

Віра кричала. Федір тримав. Зоя подавала ганчірки й молилася. Нюра працювала.

Вона різала по лінії, намальованій у зошиті Дарії Матвіївни. Її мати записала це одного разу зі слів старої акушерки, яка бачила, як у військовому шпиталі хірургиня врятувала породіллю польовим ножем.

Дарія Матвіївна сподівалася, що цей запис ніколи не знадобиться…