Звичайний прийом у лікаря несподівано перетворився на тривожну історію після слів 70-річної жінки…

Він знадобився.

Ніж ішов важко. Не скальпель: тупіший, ширший, вимагав зусилля. Кожен рух давався важко, і від цього хотілося заплющити очі й утекти. Але Нюра не заплющила і не втекла.

Вона провела лінію — рівну, глибоку, достатню. Потім руки всередину. Обережно, як учила мати, коли приймала телят. Знайти. Підхопити. Розвернути.

Тиша зависла на секунду. Одну безкінечну секунду.

А потім пролунав крик — тонкий, обурений, лютий. Крик новонародженого, вирваного з тепла в крижане лютневе повітря кедрівської хати.

Хлопчик.

Живий.

Федір відпустив руки дружини, відступив на крок і сів на підлогу. Просто сидів, як мішок, не в силі поворухнутися.

Зоя перехопила дитину, загорнула в рушник, притисла до себе. Хлопчик кричав оглушливо, відчайдушно. Прекрасно.

Але Нюра не дивилася на дитину. Вона дивилася на Віру.

Рана була відкрита, сили йшли, часу не було. Нюра взяла голку — звичайну, швейну, найбільшу, яку знайшла. Протерла спиртом, всилила сувору нитку, теж знезаражену настільки, наскільки це взагалі було можливо в сільській хаті посеред завірюхи, і почала шити.

Стібок за стібком. Грубі, нерівні, але міцні, як лагодять чоботи. Тільки це були не чоботи. Це була жива жінка.

І кожен стібок віддавався в Нюриних руках, як удар струмом.

Віра вже не кричала. Вона була непритомна. І, може, це було милосердям.

Нюра закінчила, коли за вікном почало сіріти. Світанок приходив у Кедрівку повільно, неохоче, ніби й він боявся побачити, що сталося в цій хаті.

Рана була зашита. Грубо, криво, але закрита. Перев’язана чистими ганчірками, оброблена настоєм календули, який Нюра завжди носила з собою.

Віра дихала. Слабо, але рівно…