85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Вона не пам’ятала, як бігла через двір. Не відчувала холоду, не помічала, як сніг забивається у взуття. Перед очима стояла тільки темна стежка і десь попереду — її хлопчик, що потрапив у біду.

На краю лісу вона побачила його.

Мурзик лежав на боці, затиснутий у страшних залізних щелепах. Капкан зімкнувся на передній лапі. Звір намагався підвестися, хрипів, бив хвостом по снігу, але кожен ривок тільки посилював біль.

А поруч стояв Семен Косий із рушницею.

— Відійди від нього! — закричала Ганна Степанівна таким голосом, якого Семен ніяк не сподівався почути від 85-річної старої.

— Ти з глузду з’їхала, карго? Відійди! — крикнув він.

Але в його голосі вже не було колишньої впевненості. Він бачив перед собою не кволу бабцю, а незламну силу. Він не міг вистрілити в людину. Принаймні не хотів. Його план летів шкереберть.

І тут Ганна Степанівна зробила те, чого він очікував найменше.

Вона рвонула в бік хати.

Семен вирішив, що вона злякалася й побігла по допомогу.

— От і правильно! Біжи! Клич свого інспектора! Поки він доїде, я вже все закінчу! — крикнув він їй услід.

Він знову навів рушницю на звіра, що метався в капкані, цілячись у плече.

Але стара не бігла по допомогу.

За мить вона вискочила з хати. В одній руці вона тримала важкий колун для дров, а в другій — стару, просяклу нафталіном ватяну куртку її покійного чоловіка-лісника.

Семен остовпів. Стара з колуном бігла просто на нього. Це було настільки неймовірно, що він на секунду втратив дар мови.

— Ось тобі, іроде! — закричала вона й з несподіваною для її віку силою жбурнула в нього важку куртку.

Куртка накрила йому голову, на мить позбавивши огляду. Цієї секунди вистачило.

Поки він зривав із себе щільну тканину, Ганна Степанівна вже була біля рисі. Вона не намагалася більше розтиснути капкан. Вона знала, що в неї не вистачить сил.

Вона зробила те, чого колись учив її чоловік-лісник.

Притиснувши голову звіра до снігу й прошепотівши: «Пробач, мій хлопчику», вона з усієї сили вдарила обухом колуна по пружинному механізму капкана.

Пролунав оглушливий тріск.

Загартована сталь не витримала точного сильного удару. Щелепи капкана з хрускотом розійшлися.

Мурзик був вільний.

Він скочив на три лапи. Покалічена кінцівка безпорадно звисала. Він подивився на Семена, який нарешті зірвав із себе куртку й підкидав рушницю. Потім перевів погляд на Ганну Степанівну.

На одну-єдину секунду їхні очі зустрілися.

У його бурштинових очах була не лють, а щось інше. Розуміння, вдячність і прощання.

Він зробив те, чого ніколи не робив раніше: коротко лизнув її простягнуту руку шорстким язиком, залишивши на ній кривавий слід.

А тоді розвернувся і трьома величезними стрибками зник у рятівній темряві лісу, залишивши на снігу уривчастий ланцюжок слідів і червоні краплі крові.

Семен опустив рушницю.

Його здобич утекла. Перед ним стояла тільки стара з колуном у руках.

А з села вже долинав наростаючий гул мотора. Хтось із сусідів, розбуджений ревом і криками, таки зателефонував Вікторові.

Семен зрозумів, що попався. Він кинув рушницю й підняв руки…