Амстердамський кошмар: як ми з чоловіком провели тиждень у голландських друзів

— Раніше платили за ширину фасаду, — відповіла Олеся. — От і будували вузько, зате вглиб. Деякі будинки такі тісні, що меблі простіше піднімати через вікно.

Перед святом місто не скидалося на місце, охоплене загальною лихоманкою. Так, на вулицях світилися гірлянди, у вітринах стояли свічки, на мостах висіли ялинові гілки. Але ніхто не метався з величезними пакетами, не закуповував гори їжі й не сперечався біля кас через останню коробку цукерок.

У середу я спитала Олесю:

— А коли ви почнете готуватися по-справжньому?

Вона підвела очі від чашки й щиро здивувалася:

— До чого саме?

Для них свято означало вечерю вчотирьох, кілька простих страв, трохи музики, свічки й маленькі символічні подарунки. Головні сюрпризи дітям тут дарували раніше, у день зимового святого, який відзначали на початку грудня. Пізній грудень минав тихіше, майже камерно.

Наступного дня ми пішли в гості до колег Олесі — Павла й Дарини. Ми взяли пляшку вина й коробку солодощів. Господарі усміхнулися, подякували, але з їхніх облич було видно: жест приємний, однак трохи надмірний.

Після візиту Олеся пояснила:

— Якщо тут запрошують із шостої до восьмої, значить, рівно це й мають на увазі. Ніхто не чекає, що гості залишаться до півночі. Люди планують вечір, відпочинок, сон, завтрашній ранок…