Амстердамський кошмар: як ми з чоловіком провели тиждень у голландських друзів

— Коли ми тільки приїхали, — розповідала Олеся ввечері, нарізаючи хліб, — у нас була кімната. Не квартира, саме кімната. Душ і туалет спільні, кухня теж. Тоді це здавалося дорого. А зараз за таку кімнату просять ще більше.

Місцевий супермаркет добив нас остаточно. Молоко, хліб, м’ясо, зелень — усе виглядало охайно, чисто й майже бездоганно, але цінники змушували брати продукти повільніше. Олеся спокійно складала покупки в кошик і на ходу рахувала, що можна залишити на наступний тиждень. Вона робила це без роздратування, як людина, яка давно прийняла правила гри.

Зате транспорт ходив із такою точністю, що до розкладу швидко починаєш ставитися як до обіцянки. А велосипеди були всюди: біля мостів, біля під’їздів, біля магазинів, поруч зі школами, на спеціальних стоянках, інколи в найнесподіваніших місцях. Тарас запевняв, що двоколісних тут більше, ніж мешканців, і що крадіжка велосипеда — майже побутова прикрість, на кшталт раптового дощу.

Поки ми їхали вздовж води, він розповідав про місто. Виявилося, значна частина старих будівель стоїть на дерев’яних палях, забитих глибоко у вологий ґрунт. Один величезний палац тримається на тисячах таких опор, і за ними досі стежать. Канали утворюють кільця, перетинаються мостами, розходяться вбік вузькими рукавами, і вся ця водна сітка робить місто схожим на складний візерунок.

— А будинки чому такі тонкі? — спитала я, розглядаючи фасади, схожі на книжкові корінці…