Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

Біля хвіртки Гром зупинився й озирнувся. Потім побіг до лісу, але за кілька десятків кроків знову завмер, чекаючи. Лада вже зникла між деревами.

— Здається, він кличе тебе з собою, — тихо зауважив Остап.

Данило Петрович підвівся, притримуючи забитий бік. Гром дочекався, поки старий вийде з двору, і знову рушив до узлісся. Він біг короткими перебіжками, щоразу зупиняючись і перевіряючи, чи йде людина за ним.

Кожен крок відгукувався болем, але цікавість і тривога вели Данила Петровича вперед. На лісовій стежці кобель звернув до старої розлогої ялини. Там, у заглибині, захищеній корінням, лежала Лада.

Спершу старий побачив лише її рудуватий бік. Потім біля живота собаки щось ледь помітно ворухнулося. Двоє крихітних сірих цуценят, ще сліпих, тулилися до матері й тоненько попискували. Данило Петрович завмер, боячись порушити тишу. Тепер він зрозумів, чому Лада так швидко покинула селище і чому обидві вівчарки весь цей час трималися біля лісу.

Гром підійшов до своєї родини, обережно обнюхав малят і лизнув Ладу в морду. У його рухах не лишилося й сліду від недавньої грізної сили. Перед цуценятами величезний кобель став напрочуд дбайливим.

Данило Петрович підійшов на кілька кроків і опустився навколішки. Цуценята були завбільшки з долоню: одне трохи більше, друге зовсім маленьке, обоє із заплющеними очима й м’якими складеними вушками.

— Які ж ви красені, — ледь чутно промовив старий.

Він простягнув долоню, але не торкнувся малят. Лада підвела голову, обнюхала пальці людини й лизнула їх. Потім знову лягла, прикриваючи цуценят тілом. Ця довіра зворушила Данила Петровича сильніше за будь-які слова. Собаки не просто повернулися, щоб захистити його. Гром привів людину до їхнього сховку, а Лада дозволила побачити найдорожче, що в них було.

Старий згадав першу зустріч на мокрій осінній траві: Гром тоді ледве дихав, а Лада не могла навіть підвести голову. Між тим вечором і нинішньою весняною тишею пролягли місяці тривоги, лікування, недовіри сусідів і важкого прощання. Тепер перед ним були два врятовані життя і два нові. Данило Петрович не вважав цю родину своєю, але розумів: рішення, яке він колись ухвалив, подарувало життя і цим малюкам.

— Дякую, — прошепотів він, відчуваючи, як до очей підступають сльози.

Гром ткнувся носом йому в плече й за мить відійшов убік. Старий зрозумів цей жест: Ладі й новонародженим потрібні були спокій і тиша. Він обережно підвівся. Болів забитий бік, нили ноги, але всередині було напрочуд світло.

— Нехай вони ростуть сильними, — сказав він собакам. — Бережіть їх. Я буду поруч, якщо знадоблюся.

Лада провела його спокійним поглядом. Гром залишився біля ялини, охороняючи родину, а Данило Петрович повільно пішов назад. Повертаючись сутінковим лісом, він думав про Ганну. Вона неодмінно зрозуміла б, чому довіра цих тварин стала для нього таким великим даром. Старий вийшов до перших хат, і там на нього вже чекав Остап Андрійович. За виразом обличчя старого сусід одразу зрозумів: у лісі Данило Петрович побачив щось важливе…