Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

Першою заплакала баба Лідія. Остап Андрійович дивився то на побитого сусіда, то на собак і не міг вимовити й слова. Данило Петрович опустився між Громом і Ладою, обійняв обох за шиї й притулився щокою до густої теплої шерсті. Вівчарки стояли спокійно. Уся лють, з якою вони кинулися на кривдників, зникла, щойно небезпека минула.

— Ви прийшли саме тоді, коли були найпотрібніші, — прошепотів старий.

Остап наблизився й ніяково опустився поруч.

— Пробач мені, Даниле Петровичу. Я помилявся. І коли вимагав вигнати їх, і коли в усьому їх підозрював.

Старий провів рукою по голові Грома.

— Вони не забули добра, Остапе. Люди часом забувають, а тварини — ні.

Баба Лідія, підтримуючи хвору руку, обережно підійшла до Лади.

— Я вас боялася, — зізналася вона тремтячим голосом. — Думала, ви колись накинетеся на нас або передушите птицю. А ви все селище захистили.

Один за одним жителі почали наближатися. Хтось приніс старому води, хтось — чисту тканину, щоб витерти кров із розбитої губи. Собакам винесли м’ясо й миску з водою. Богдан Степанович стояв трохи осторонь, часто кліпаючи й відвертаючись, ніби вітер гнав йому в очі пил.

Уперше за довгий час люди не опускали голови при думці про зграю. Машини зникли, і разом із ними відступив страх, що тримав селище в покорі. Ніхто ще не наважувався вголос сказати, що бандити не повернуться, однак кожен сподівався саме на це.

Невдовзі Данило Петрович сидів на ґанку. Нили груди й забитий бік, на губі запеклася кров, але поруч спокійно лежав Гром, поклавши важку голову йому на коліна. Лада згорнулася біля ніг і прикрила очі. Вони зробили те саме, що раніше зробила для них людина: стали між небезпекою і тим, хто був безпорадний.

Остап приніс свіжий шматок м’яса й поклав перед вівчарками.

— Це від усіх нас. Дякуємо вам.

Гром обнюхав частування, взяв його й відніс Ладі. Лише коли вона почала їсти, кобель ліг поруч, уважно стежачи за подвір’ям. Данило Петрович упізнав звичний жест: навіть у хвилини спокою пес насамперед дбав про свою супутницю.

— Тепер вони залишаться в тебе? — спитав Остап, присідаючи на край ґанку.

Старий подивився на собак, потім перевів погляд на темніюче узлісся.

— Не мені вирішувати. Вони вільні. Якщо захочуть піти, значить, так і має бути.

Вечір поволі темнів. Лада раптом підвелася, тихо заскавучала й невідривно подивилася в бік лісу. Гром насторожився й підійшов до неї. Обидві вівчарки глянули на Данила Петровича, а потім попрямували до хвіртки, ніби згадали про щось важливе…