Бандити напали на старого, але несподівана поява двох вовків змінила все

— Цуценята? — обережно спитав Остап.

Данило Петрович кивнув.

— Двоє. Зовсім крихітні. Гром і Лада дозволили мені підійти.

Сусід якийсь час мовчав, потім дбайливо обійняв старого за плечі, намагаючись не зачепити забитий бік.

— Ти добра людина, Даниле Петровичу, — хрипко промовив він. — Мабуть, тому вони тобі й повірили.

Коли вони повернулися до хати, над лісом уже густішали сутінки. Данило Петрович сів на ґанок і прислухався. Незабаром здалеку долинув низький голос Грома. Він звучав спокійно, без тривоги: кобель повідомляв, що перебуває поруч зі своєю родиною й охороняє її.

— Ти мала рацію, Ганно, — тихо сказав старий, дивлячись у темніюче небо. — Добро не зникає безслідно.

Теплий вітер приніс запах вологої землі, молодої трави й пробудженого лісу. Селище засинало інакше, ніж раніше. У вікнах гасло світло, зачинялися двері, але люди більше не прислухалися зі страхом до кожного далекого мотора. Вони бачили, як п’ятеро мучителів утікали від двох собак, які не забули простягнутої їм колись руки.

Данило Петрович іще довго сидів на ґанку. Біль від ударів поступово вщухав, у небі спалахували зорі, а з лісу долинала рідка перекличка нічних птахів. Іноді йому здавалося, що поруч знову звучить голос Ганни. Старий не намагався втримати це відчуття. Йому було досить знати: два життя, яким він колись не дозволив згаснути, врятували його саме тоді, коли власних сил уже не лишалося.

Після того дня бандити ще довго не показувалися в селищі. А якщо хтось із зграї й думав повернутися, то мав пам’ятати: Данило Петрович тепер не сам. Гром і Лада трималися біля узлісся й були готові захищати того, хто врятував їх у найтяжчу годину. Поруч підростали двоє цуценят, а між лісом і селищем назавжди лишився незримий зв’язок, що виник зі співчуття, довіри й пам’яті про добро.