Черговий хірург упізнав у пацієнтці дружину найкращого друга, а під час огляду помітив на її тілі тривожну деталь

— Мовчи й не марнуй сили, — наказав Микола, вкладаючи його на спину.

Він почав непрямий масаж серця: тридцять натискань, потім два вдихи і знову тридцять. Ритм тримав рівно, близько ста десяти компресій за хвилину, як на заняттях і як під час десятків справжніх реанімацій. Під долонями хруснуло ребро, але Микола не зупинився й не збився.

Кардіологічна бригада двічі змінювала його. Дефібрилятор спрацював шість разів, усі підготовлені для реанімації ампули адреналіну були використані, а боротьба тривала сорок хвилин. На моніторі ще виникали окремі сплески, але невдовзі лінія знову випростувалася.

О десятій годині п’ятдесят дві хвилини молодий кардіолог, увесь мокрий від напруження, подивився на нерухому лінію, а потім запитально — на Миколу. Той мовчки кивнув і прибрав долоні з грудей людини, яку знав майже сорок років.

— Смерть настала о десятій п’ятдесят дві, — промовив він.

Голос лишився тим самим. Тільки підвестися з колін Микола зміг не відразу. Ще кілька секунд він дивився на власні руки, які щойно зробили все можливе, щоб урятувати людину, яка намагалася згубити Наталію.

Вона сиділа на ліжку неприродно рівно. Не плакала, не вимовляла ані слова. Її погляд затримався на розірваному комірі чоловіка, розсипаних ґудзиках, на завмерлих лікарях. Обличчя стало білим і нерухомим.

Потім Наталія подивилася на Миколу. Він підійшов і зупинився біля ліжка. Вона взяла його робочу долоню обома руками — ту саму долоню, яка сорок хвилин намагалася запустити чуже серце, — і притисла до своєї щоки.

Пульс на моніторі повільно знизився з вісімдесяти восьми ударів до вісімдесяти чотирьох, а потім до вісімдесяти. Ірина без жодного слова вимкнула диктофон. У палаті знову стало чути тільки рівне гудіння апаратури…