Чоловік думав, що зможе виправдатися, але дружина сказала лише одне слово — і в кімнаті стало тихо

— Мамо! — одночасно сказали Олена й Ірина.

Свекруха замовкла.

— І що тепер? — спитала Ірина вже зовсім тихо.

— Не знаю, — чесно відповіла Олена.

Вони довго сиділи на кухні, схилившись одна до одної, ніби обговорювали не чужу зраду, а якесь лихо, яке раптом увійшло в дім і сіло з ними за стіл. Вирішили, що Олені треба поговорити зі своєю матір’ю, а батькові поки нічого не казати. Він нещодавно тяжко хворів, і зайві переживання могли йому зашкодити.

Андрій тим часом дзвонив, писав, просив дати йому шанс пояснитися. Потім зателефонувала Кіра. Уже не плакала, не виправдовувалася, а говорила впевнено й навіть зухвало: у них з Андрієм усе серйозно, Олені час прийняти правду й відійти вбік.

Олена мовчки завершила розмову, зачинилася у ванній і там уперше за весь цей час розплакалася по-справжньому — тихо, майже беззвучно, щоб діти не почули. Потім умилася, подивилася на себе в дзеркало й почала діяти.

За тиждень Андрій приїхав до матері разом із Кірою. Батьки зустріли їх без радості, але одразу виставити за двері не наважилися. Не на вулицю ж відправляти.

Два дні Тамара терпіла. На третій день, стиснувши губи, сказала синові, що вчити його життя вже пізно. Якщо він вирішив, що покохав іншу, нехай тепер сам і несе наслідки. Але жити в батьків він більше не буде.

— До нас онуки приходять. Лена приходить. Ми вже не молоді люди й не зобов’язані дивитися, як твоя нова обраниця спить до обіду й ходить нашим домом так, ніби їй усі винні. Пробач, сину, але влаштовувати в нас це видовище не треба.

Андрій почервонів…