Чоловік хотів позбутися дружини за допомогою небезпечного сусіда, але його план обернувся проти нього

— Не інакше як лихе око, — перешіптувалися жінки біля магазину, коло колонки, на лавках біля парканів. — Надто вже різко дівка змарніла.

Ліна вийшла за Вадима зовсім молодою. Йому було ненабагато більше, але тримався він так, ніби давно знав життя й людей наскрізь. Смаглявий, усміхнений, балакучий, він умів говорити красиво й упевнено. Дівчата слухали його, роззявивши рота, а Ліна тоді не помітила, як сама потрапила в цю ж сітку.

Він з’явився в селищі раптово, ніби з іншого життя. Усім розповідав, що поїхав із великого міста добровільно: мовляв, набридло там, захотілося простору, тиші, справжніх людей. Говорив голосно, впевнено, примружившись, ніби робив усім ласку своєю присутністю.

Роботу він знайшов швидко — влаштувався водієм на хлібний фургон. Зранку розвозив свіжий хліб по магазинах, а потім до вечора вважався вільною людиною. Себе при цьому називав мало не рятівником селища.

— Пишайся, дружино, — любив він кидати Ліні. — Без мене тут пів селища без хліба залишиться. Незамінна я людина.

Ліна зазвичай мовчки всміхалася. Вона знала: майже в кожному домі тут уміли пекти хліб не гірше, ніж у пекарні. Але сперечатися не хотілося. Вадим не терпів, коли хтось ставив під сумнів його значущість.

Перед сусідами він розписував своє життя ще яскравіше.

— Є в мене житло в місті, — вихвалявся він, поправляючи комір. — Поки що здаю. Гроші відкладаю, потім візьму більше. Дружину туди перевезу, діти підуть — не житися ж нам у тісноті.

Жінки слухали, зітхали й потім удома дорікали своїм чоловікам: от, мовляв, бувають же такі хазяйновиті, далекоглядні. А Ліна дедалі частіше почувалася ніяково. Їй не хотілося виїжджати. Дім, що дістався від бабусі, був їй дорогий. Тут пахло яблуками, старими книжками, сухими травами на горищі. Тут минуло її дитинство.

Та Вадимові був потрібен не затишок. Йому було потрібно, щоб ним захоплювалися…