Чоловік із матір’ю вже ділили мої квартири перед розлученням, не підозрюючи, що в суді на них чекає неприємне відкриття

Вона допила чай, сполоснула горнятко й пішла у ванну. Гаряча вода била по плечах, стікала по обличчю, але не змивала нічну зміну до кінця. Втома сиділа глибше шкіри, десь під ребрами. Коли Олеся вийшла, загорнувшись у рушник, Назар уже сидів на кухні. Розкуйовджений, сонний, у самих трусах, він їв суп просто з каструлі.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— Угу.

Він навіть не підвів очей.

— Сьогодні знову пізно повернешся?

— Не знаю. Може.

Олеся кивнула й пішла до спальні. Подушка пахла Назаром, дешевим дезодорантом і ще чимось незнайомим — солодкуватим, чужим. Вона подумала, що він, мабуть, змінив гель для душу. Потім заплющила очі. Сон навалився одразу, важкий, чорний, без сновидінь.

Дні потяглися схожі один на одного. Лікарня, дім, кілька годин сну, знову лікарня. З Назаром вони майже не перетиналися. Він ішов рано, повертався пізно, інколи взагалі зникав до ночі. Валентина Семенівна, як і раніше, приходила по вівторках, четвергах і суботах. Залишала синові їжу, забирала сорочки, приносила випрасувані.

Іноді вона заставала Олесю вдома.

— Ти б хоч протерла тут, — казала свекруха, проводячи пальцем по стільниці. — Назар у бруді живе.

— Назар дорослий, — відповідала Олеся, не відриваючись від ноутбука. Вона заповнювала нескінченні таблиці, звіти, призначення, виписки. — Може взяти ганчірку.

— Дорослий-то дорослий, а дружини в нього, вважай, немає. Все робота та робота.

— На роботі я заробляю гроші.

— Гроші не головне, — відрізала Валентина Семенівна. — Головне — сім’я.

Олеся не стала уточнювати, за чий рахунок ця сім’я купувала квартири, платила кредити й трималася на плаву. Свекруха ще постояла, підтисла губи й пішла, голосно грюкнувши дверима.

У лікарні Олесі було зрозуміліше. Там існували інструкції, протоколи, послідовність дій. Пацієнт поступив — огляд, аналізи, діагноз, лікування. У реанімації не лишалося місця туманним натякам і образам. Там усе було жорсткіше й чесніше: людина або вибиралася, або ні. Олеся боялася цієї ясності й водночас трималася за неї.

Якось у короткій перерві вона сиділа в ординаторській з Оксаною, старшою медсестрою. Оксана жувала бутерброд, гортала журнал і раптом сказала:

— Чула, Дар’я з четвертого відділення розлучилася?

— Ні, — Олеся налила собі кави з термоса. Розчинну вона не терпіла, тому носила з собою термос із міцною кавою.

— Чоловік пішов до жінки молодшої. А квартира на ньому. Вона іпотеку платила, дітей тягнула, а оформили чомусь на нього. Тепер сидить, реве.

Олеся зробила ковток. Кава була гірка й міцна.

— Треба було раніше думати.

— А ти думала? — Оксана підняла на неї очі. — У тебе ж квартири є.

— Усі оформлені на мене.

— Розумниця. Я своєму одразу сказала: що куплено за мої гроші, те моє. Досить із мене великих сімейних казок.

Оксана була з тих жінок, які не просили в життя знижок. Троє дітей, колишній чоловік, від якого лишилося більше боргів, ніж спогадів, дві роботи, іпотека й міцні руки, звиклі все робити самій. Тепер діти виросли й роз’їхалися, Оксана жила одна й виглядала спокійніше за багатьох заміжніх.

— А твій як? — спитала вона, закриваючи журнал. — Назар-то. У вас усе нормально?

— Нормально, — сказала Олеся.

І тут же зрозуміла, що бреше. Не грубо, не комусь — собі. Нормально вже давно не було, просто вона ще не наважувалася назвати це інакше…