Чоловік із матір’ю вже ділили мої квартири перед розлученням, не підозрюючи, що в суді на них чекає неприємне відкриття

Увечері вдома на неї чекав Назар. Він сидів на кухні з пляшкою пива. Побачивши Олесю, різко поставив пляшку на стіл.

— Мама сказала, ти її вигнала.

— Я попросила її не втручатися.

— Ти взагалі себе чуєш? Це моя мати.

— А це моє життя.

Він підвівся. Обличчя було червоне, очі каламутні.

— Ти мені все зіпсувала. Я з тобою сім років прожив, а ти тепер гроші ховаєш і мою матір принижуєш?

— Назаре, відійди.

— Не відійду.

Він схопив її за плече й струснув. На мить Олеся відчула не страх, а щось гостріше — внутрішній клац, після якого сумніви зникають.

Вона вирвалася й відступила.

— Ще раз торкнешся — викличу поліцію.

Назар завмер. На його обличчі майнуло здивування, потім злість, потім розгубленість. Він схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима так, що в кімнаті здригнулися шибки.

Олеся пішла у ванну й умилося холодною водою. У дзеркалі відбивалася жінка з темними колами під очима, запалими щоками, блідими губами. За останні тижні вона помітно схудла; домашня футболка висіла на ній вільніше, ніж раніше. Вона провела мокрими пальцями по обличчю й довго дивилася собі в очі.

Повістка прийшла за тиждень. Олеся дістала конверт із поштової скриньки й розкрила просто в під’їзді. Позов про розірвання шлюбу й поділ майна. Три квартири, півтора мільйона, половина від усього. Нахабство було таким відвертим, що навіть не ображало — майже захоплювало своєю простотою.

Вона сфотографувала документи й надіслала Ірині. Відповідь прийшла швидко:

«Бачу. Не хвилюйся. Готуємося».

Олеся піднялася додому, лягла, але заснути не змогла. У темряві вона уявляла зал суду, Назара, Валентину Семенівну, їхнього адвоката, папери на столі. Уявляла момент, коли вони зрозуміють, що підпис, поставлений колись лінивим рухом руки, виявився дорожчим за всі їхні очікування…