Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

Коли допит закінчився, капітан провів мене до свого кабінету. Я йшла коридором повільно, ніби після хвороби. Стіни, двері, кроки людей — усе здавалося віддаленим. Усередині не було сліз, лише дзвінка порожнеча.

— Ви їй вірите? — спитала я, коли ми лишилися самі.

Романюк зняв окуляри, втомлено потер перенісся.

— Її показання збігаються з тим, що ми знайшли. Сокира, сліди крові, відбитки, тіла за сараєм, втеча. Макаренко підтверджує більшу частину. Підстав вважати, що вона бере на себе чужу провину, поки немає.

— Вона каже, що Данило хотів здати її поліції.

— Вона так думала.

— А гроші?

— Ми з’ясовуємо.

Я кивнула. Більше запитань не було, хоча саме запитання заповнювали мене всю.

Удома я лягла на диван і довго дивилася в стелю. Слова свекрухи прокручувалися знову й знову. «Я хотіла зупинити правду». «Земля вже знала мої гріхи». «Я кохала його». Ці фрази не поєднувалися з тим, що вона зробила. Любов не може піднімати сокиру. Любов не закопує сина в землю поруч із чужими жертвами.

Я не помітила, як заснула. Сон був важкий: Данило стояв на дорозі під дощем і кликав мене, а я бігла до нього, та дорога ставала довшою з кожним кроком.

Розбудив телефон.

— Мирославо Андріївно, — голос капітана був похмурий. — Степана Макаренка знайдено мертвим у камері. Самогубство.

Я мовчала. Новина не викликала в мені ні жалю, ні полегшення. Просто ще одна смерть лягла поверх інших.

— Він залишив записку, — продовжив Романюк. — Там є важливі відомості. Він визнає, що багато років кохав Оксану Миронівну й знав про давні вбивства. Допомагав їй приховувати сліди. Також пише, що саме він подзвонив Данилові тієї ночі.

Я сіла.

— Не вона?

— Не вона. Він представився людиною, яка знає правду про зникнення Остапа Нечая. Сказав, що розповість усе тільки особисто. Призначив зустріч на дорозі, неподалік від села.

Перед очима одразу спалахнуло нічне узбіччя. Фари. Дві постаті в салоні.

— Це його я бачила.

— Найімовірніше. У записці він пише, що зустрівся з Данилом, сказав: правда про Остапа пов’язана з Оксаною Миронівною, і говорити треба при ній. Вони домовилися їхати до її дому.

— Він заманив його.

— Так. Але стверджує, що не думав, ніби Оксана вб’є сина. Вважав, вона переконає його мовчати. Після удару був шокований, але допоміг сховати тіло, бо, як він пише, «не вмів відмовити їй ні в чому».

Гнів піднявся різко, майже обпікаючи. Степан знав, на що вона здатна. Знав, що за сараєм лежать троє молодих чоловіків. І все одно привів до неї Данила — мого чоловіка, її сина. Заради своєї сліпої, хворої прив’язаності.

— У записці є ще дещо, — сказав капітан. — Про гроші.

Я затримала подих.

— Данило зняв велику суму не для шантажу. Макаренко пише, що ваш чоловік хотів допомогти матері втекти. Він дізнався про злочини, але не зміг здати її. Збирався дати їй гроші, допомогти поїхати далеко, почати життя під іншим ім’ям. А вам сказати, що Оксана Миронівна померла від серцевого нападу.

Я заплющила очі. Сльози з’явилися несподівано — гарячі, миттєві.

Данило. Навіть дізнавшись, що його мати вбивала людей, він не зміг відректися. Не зміг привести її у відділення. Він обрав неможливе: врятувати її від покарання й захистити мене від правди. І саме це його згубило.

— Вона не знала? — спитала я.

— Схоже, ні. Вона була певна, що він іде здавати її поліції.

Трагедія виявилася ще страшнішою. Оксана Миронівна вбила сина не за зраду, а за любов, яку не змогла розпізнати.

Після дзвінка я довго сиділа на дивані, не витираючи сліз. Тепер я знала майже всю історію. Знала, хто подзвонив. З ким Данило говорив на дорозі. Знала, навіщо він зняв гроші. Знала, чому не дивився мені в очі тієї ночі: він уже ніс у собі таємницю, яку не міг розділити зі мною.

Та знання не приносило спокою. Воно лише робило біль точнішим, глибшим, остаточним…