Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

До дому я під’їхала на світанку. Небо на сході світлішало тонкою сірою смугою, птахи ще мовчали, але ніч уже відступала, лишаючи по собі сирий холод і мутну втому. Я припаркувалася у дворі, зайшла в дім і відразу зрозуміла, що Данило не повертався.

У передпокої порожньо. Його куртки немає. Черевиків немає. У домі та сама тиша, що й перед моїм від’їздом, тільки тепер вона була важча.

Я подзвонила йому знову. Гудки. Потім ще раз. Нічого.

Лягти вдалося, заснути — ні. Я лежала на своїй половині ліжка, дивилася на порожнє місце поруч і намагалася відновити ніч по хвилинах. Дзвінок. Данило в коридорі. Поспіх. Машина на узбіччі. Порожній дім. Свекруха в брудних чоботях. Її брехня, така незграбна, що від неї ставало страшно.

Будильник задзвенів о сьомій. Я встала, прийняла душ, випила міцної кави, не відчуваючи смаку. Данило не написав і не передзвонив. Це вже не скидалося на звичайну затримку. Він завжди попереджав, якщо не встигав. Навіть якщо все було дрібницею, знаходив хвилину: «Не чекай, приїду пізніше». А зараз — тиша.

До пів на десяту я була в магазині. Розклала каталоги, увімкнула комп’ютер, відкрила фотографії минулих робіт: арки з квітів, композиції на столи, оформлення сцени. Усе робила автоматично. Руки рухалися, голова лишалася в ночі.

Клієнт прийшов рівно о десятій — молодий представник фірми, діловий, ввічливий. Ми обговорювали відтінки, строки, доставку, ціну. Я відповідала, показувала варіанти, записувала побажання, намагаючись триматися професійно. Та кожні кілька хвилин погляд сам тягнувся до телефона. Екран лишався порожнім.

Коли клієнт пішов, я тут же набрала Данила. Знову без відповіді.

Тоді подзвонила Оксані Миронівні на домашній. Ніхто не взяв слухавку. Я повторила дзвінок кілька разів. Дім мовчав.

Страх, який уночі був ще тривогою, тепер став щільним і справжнім. Я подзвонила Марії Павлівні.

— Мирославо? — вона впізнала мене одразу. — Знайшлася Оксана?

— Так, уночі вона повернулася. Сказала, що їй краще. Але зараз я не можу до неї додзвонитися. Ви не могли б глянути, чи там усе гаразд?

— Почекай біля телефона. Я швидко.

Я чула, як вона поклала слухавку, як десь грюкнули двері. Час розтягнувся. Кожна секунда здавалася довгою, як мотузка.

Нарешті слухавку знову підняли.

— Мирославо, ти тут?

— Так. Що там?

— Дім зачинений. Стукала — ніхто не відчиняє. У вікна заглянула, нічого не видно. І тихо якось. Зазвичай вона зранку вже у дворі, курей випускає, вовтузиться. А зараз ніби нікого нема.

— Кури?

— У дворі ходять, значить, випускала. Але самої її не видно.

Я подякувала Марії Павлівні й попросила подзвонити, якщо вона побачить Оксану Миронівну чи Данила. Потім зачинила магазин, повісила табличку про технічну перерву й поїхала в село.

Удень дорога виглядала інакше. Та сама траса, ті самі повороти, але місячний страх змінився ясним сонячним неспокоєм. Від цього було навіть гірше: при денному світлі все мало б бути зрозумілішим, а нічого зрозумілішим не ставало.

У селі життя йшло як завжди. Біля паркану стояли літні жінки, у дворах ліниво перебирали лапами кури, собаки грілися на сонці, з відчинених вікон долинали голоси й брязкіт посуду. Звичайний весняний день. Ніщо не натякало, що вночі тут зникли двоє людей.

Дім свекрухи був зачинений. Я стукала, кликала, заглядала у вікна. Відповіді не було. Кури й справді бродили по двору, отже, зранку хтось їх випустив. Але де була господиня?

Я обійшла дім. Заглянула в сарай, у літню кухню, за дровітню. І там, за сараєм, побачила свіжу землю.

Невелика квадратна ділянка, приблизно два на два метри, була перекопана зовсім недавно. Земля лежала волога, пухка, краї були вирівняні надто акуратно. Поруч валялася лопата з налиплими грудками.

Город у Оксани Миронівни був з іншого боку дому. Тут вона ніколи нічого не садила. Та й час був ранній — до справжніх посадок ще далеко.

Я присіла навпочіпки й торкнулася землі. Вона була сира й холодна. Перед очима одразу сплив нічний образ: свекруха на порозі кухні, гумові чоботи в грязюці. Отже, вона копала тут уночі? Навіщо? Що хотіла сховати? Чи, навпаки, дістати із землі?

Я різко випросталася, бо думка, що майнула в голові, була така страшна, що її не можна було додумувати до кінця…