Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду
Я пішла до Марії Павлівни. Вона вийшла на ґанок у фартусі, з борошном на руках — видно, місила тісто й вискочила, щойно побачила мене у вікно.
— Мирославо, ти вже приїхала? Знайшла когось?
— Нікого. Ви зранку Оксану Миронівну точно не бачили?
— З сьомої на ногах, у дворі була, кури, грядки. Ні, не бачила. І Данила теж.
— А вночі не чули машину? Голоси? Щось незвичне?
Сусідка задумалася, витираючи руки об фартух.
— Я сплю міцно, та й вікна зачинені. Уночі вітер був, я протягів не люблю. Нічого не чула. А що?
— За сараєм свіжа перекопана земля. Яма, здається. Ви не знаєте, навіщо вона могла там копати?
Марія Павлівна щиро здивувалася.
— За сараєм? Може, сміття якесь вирішила закопати. Або яму під компост нову зробити. Стара, наче, повна була. Хоча вночі копати… дивно, звісно.
Я кивнула. У її голосі не було знання, тільки розгубленість. Я попросила її: якщо з’явиться Оксана чи Данило — одразу подзвонити мені. Потім сіла в машину й вирішила перевірити лікарню.
Найближчий медзаклад був у райцентрі. Якщо свекрусі й справді стало зле, якщо Данило таки повіз її туди, слід мав лишитися. Я їхала швидко, майже не помічаючи дороги.
У лікарні пахло ліками, хлоркою й утомою. На посту чергова медсестра вислухала мене й почала гортати журнал.
— Оксана Миронівна Ковалюк? Ні, такої не надходило.
— Може, зверталася в приймальне, але її не залишили?
— Зараз подивлюся. Ні. Ні вночі, ні зранку.
— А Данило Вікторович Ковалюк?
— Теж ні.
Вона підвела на мене співчутливий погляд.
— Може, вам краще звернутися в поліцію? Якщо люди зникли.
Я й сама вже думала про це, але до останнього сподівалася, що зараз хтось скаже: «Так, вони були тут, усе гаразд». Ніхто цього не сказав.
Відділення поліції було неподалік. За стійкою сидів молодий сержант із втомленим обличчям. Він вислухав мою історію, записав імена Данила й Оксани Миронівни, адреси, номери телефонів. Потім вимовив те, чого я боялася:
— Розумієте, вони дорослі люди. Формально людина не вважається зниклою одразу, особливо якщо немає явних ознак злочину.
— Але ознаки є! — я ледве втрималася, щоб не підвищити голос. — Чоловік поїхав уночі нібито до хворої матері. Я бачила його машину на дорозі з кимось. У свекрухи вдома нікого не було. Потім вона повернулася, брехала, де була. Вранці зникла. За сараєм свіжа яма.
Сержант зітхнув.
— Я розумію, що ви хвилюєтеся. Я можу перевірити, чи не було дорожніх пригод, чи не надходили люди з такими прізвищами в лікарні поблизу. Але повноцінна заява про зникнення…
— Якщо з ними щось сталося, чекати не можна.
Він знову зітхнув, уже м’якше.
— Залиште дані. Я передам черговому. Але моя порада — їдьте додому, чекайте дзвінка. Дуже часто такі історії закінчуються тим, що люди просто поїхали й не попередили.
Я вийшла з відділення з відчуттям, ніби говорила крізь скло. Ніхто не бачив того, що бачила я. Ніхто не чув тремтіння в голосі свекрухи, не бачив її чобіт у землі, не відчував цієї рваної логіки ночі.
Я повернулася в село. Цього разу біля дому Оксани Миронівни стояла чужа машина — стара зелена, з потертіми дверима й каламутними шибками. Я бачила її раніше десь у селі, але не знала, кому вона належить.
На стукіт двері відчинила не свекруха. На порозі стояв високий худий чоловік років шістдесяти, із сивою щетиною й незграбним виразом обличчя.
— Ви хто? — спитав він, оглядаючи мене.
— Мирослава, невістка Оксани Миронівни. А ви?
— Степан Якович. Знайомий її. Вона попросила допомогти з городом.
— Де вона сама?
Він знизав плечима.
— Поїхала. У справах.
— Куди?
— Не сказала.
— З ким?
— Я не знаю. Приїхав — її вже не було. Ключ під килимком, записка на столі: мовляв, Степане, перекопай, будь ласка, город. От я й приїхав.
— Можна подивитися записку?
Він зам’явся.
— Та викинув уже. Що там дивитися? Пара слів.
Брехня була майже така ж незграбна, як у свекрухи. Він нервував, переминався, не знав, куди подіти руки.
— А яму за сараєм ви теж копали?
Він різко підвів очі.
— Яку яму?
— Свіжу. За сараєм. Земля перекопана.
— Ні. Я городом займаюся. Там я нічого не чіпав.
Він сказав це швидко, надто швидко.
— Степане Яковичу, мій чоловік і свекруха не виходять на зв’язок. Якщо ви щось знаєте, скажіть.
— Нічого я не знаю, дівчинко. Попросила допомогти — допомагаю. А куди вона поділася, поняття не маю.
Далі говорити було безглуздо. Я попросила передати Оксані Миронівні, якщо вона з’явиться, щоб терміново зв’язалася зі мною. Він закивав із явним полегшенням.
Я вийшла, але не поїхала. Від’їхала трохи далі й поставила машину так, щоб бачити двір, лишаючись непомітною. Щось у цьому чоловікові, у його тремтячих пальцях і поспішних відповідях, змушувало мене чекати…
