Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

Я знову поїхала до дому Оксани Миронівни. Може, за той час, поки я їздила до Любові Романівни, вони повернулися. Може, Данило знайшов матір десь по дорозі, привіз додому, зараз вони сидять на кухні, а я вриваюся в звичайну сімейну метушню зі своїми страхами.

Та дім зустрів мене темрявою.

Машини Данила не було. У вікнах не горіло світло. Двір лежав нерухомий, холодний, порожній.

Я знову зайшла всередину, обійшла кімнати, покликала свекруху. Ніхто не озвався. Годинник на телефоні показував майже другу. Втома накочувала хвилями, але тривога не давала ні поїхати, ні остаточно злякатися. Я сіла на кухні, поклала телефон перед собою й вирішила чекати.

Не знаю, скільки минуло часу. Десять хвилин, пів години, година. Я, мабуть, задрімала, опустивши голову на схрещені руки. Розбудив мене тихий звук — ніби хтось дуже обережно відчиняв вхідні двері, намагаючись, щоб завіси не скрипнули.

Я випросталася.

Кроки в передпокої. Повільні. Нерівні.

У дверному прорізі з’явилася Оксана Миронівна.

На ній була проста домашня сукня, поверх — стара в’язана кофта. На ногах гумові чоботи, обліплені вологою землею. Побачивши мене, свекруха зупинилася так різко, ніби наткнулася на стіну. Обличчя її здригнулося. У ньому на мить промайнуло щось схоже на переляк, потім роздратування, потім усе знову закрилося звичною сухою строгістю.

— Мирославо? — голос прозвучав хрипко. — Що ти тут робиш?

Я підвелася.

— Приїхала допомогти. Данило сказав, вам зле, серце, тиск… Я приїхала, а вдома нікого.

Вона переступила з ноги на ногу.

— Уже минуло. Таблетку випила, легше стало.

— Де ви були? Я тут понад годину. Дім порожній.

— До сусідки ходила. Самій страшно стало.

— До Марії Павлівни?

Свекруха моргнула.

— Так. Тобто… ні. До Любові.

— Я щойно була в Любові Романівни. Вона сказала, що ви сьогодні не приходили.

Оксана Миронівна зблідла. Це було ледь помітно, але я побачила. Її пальці вчепилися в край кофти, почали смикати вовняну нитку.

— Не до Любові, — сказала вона після короткої паузи. — До іншої жінки. Ти її не знаєш. Вона недавно оселилася на дальньому кінці.

Я дивилася на неї і вперше за всі роки нашого знайомства бачила не владну, впевнену в собі жінку, а людину, яка бреше погано, судомно, плутаючись у власних словах.

— Де Данило?

— Данило? — вона надто швидко підвела очі й тут же відвела погляд. — Він поїхав по ліки.

— Куди?

— У лікарню.

— О другій ночі?

— Не в лікарню. В аптеку. Цілодобову, в райцентр. Чого ти до мене причепилася?

Я зробила крок ближче.

— Оксано Миронівно, я бачила його машину на дорозі. Він стояв на узбіччі, в салоні був іще хтось. Вони розмовляли. Це було понад годину тому. З ким він був?

Свекруха завмерла. Руки перестали смикати кофту. Губи стали тонкими, майже безкровними.

— Не знаю, про що ти. Ніч, темно. Могла переплутати.

— Я не переплутала. Це була його машина.

— Значить, по дорозі зустрів знайомого. Що тут такого?

— Якщо він їхав до вас, чому його тут не було? Якщо вам стало зле, чому ви ходили невідомо де в чоботях, забруднених землею? Чому брешете про сусідок?

Обличчя Оксани Миронівни скам’яніло.

— Я не зобов’язана звітувати перед тобою. І мій син теж. Мені було зле, я подзвонила йому, він приїхав. Потім мені стало легше, і він поїхав по ліки. Все. Розмова закінчена.

— Але ви щойно сказали, що він у лікарню поїхав.

— Я втомилася, Мирославо. У мене тиск, ніч надворі. Хочеш вірити — вір. Не хочеш — твоє діло. А тепер їдь додому.

Усередині в мене все тремтіло. Я розуміла: тиснути зараз марно. Вона замкнулася, як замикаються двері на засув, і жодного слова більше не скаже.

Я взяла сумку. На порозі затрималася.

— Ви точно не хочете, щоб я лишилася? Вам не потрібна допомога?

— Нічого мені не потрібно. Іди.

Я вийшла, сіла в машину й повільно покотилася сільською вулицею. На виїзді зупинилася. Було бажання повернутися й простежити за нею, подивитися, куди вона піде, кому подзвонить. Та в голові одразу прозвучав втомлений голос здорового глузду: це вже схоже на божевілля. Треба додому. Вранці Данило з’явиться, усе пояснить. А якщо не з’явиться — тоді й підніматиму тривогу.

Я натиснула на газ, але що далі від’їжджала від села, то ясніше розуміла: жодного простого пояснення в цієї ночі вже не буде…