Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду
Капітан запропонував мені подзвонити родичам або друзям, щоб хтось побув поруч. Я подумала про батьків: вони жили далеко, тато нещодавно переніс інфаркт, мама й так трималася з останніх сил. Брат був у відрядженні за кордоном. Подруги в мене були, але таких, кому можна подзвонити й сказати: «Приїжджай, здається, мого чоловіка вбили», не знайшлося.
— Я впораюся, — сказала я.
Романюк подивився на мене з сумнівом, але сперечатися не став.
— Тоді сержант Демченко залишиться тут. Про всяк випадок.
Надвечір дім став чужим. Сержант сидів у кріслі, намагаючись не заважати. Я сиділа на дивані й дивилася в одну точку. У кожній кімнаті були сліди Данила: його горнятко на кухонному столі, капці біля дивана, інструменти в комірчині, книжка на підвіконні. Усе говорило, що він має зайти, втомлено усміхнутися, спитати, чому я не сплю. Та двері не відчинялися.
Близько дев’ятої подзвонив капітан. Сержант відповів, вислухав, потім передав телефон мені.
— Мирославо Андріївно, — голос Романюка був рівний, та я почула в ньому напруження. — Макаренко дав свідчення. Він стверджує, що закопав тіло вашого чоловіка на прохання Оксани Миронівни. Каже, що не вбивав Данила й не бачив, як він помер. За його словами, зранку Оксана подзвонила йому, попросила приїхати. Коли він приїхав, тіло вже лежало в сараї. Вона просила допомогти сховати його.
Я стисла телефон так, що заболіла долоня.
— І він погодився?
— Так. Каже, що давно кохав вашу свекруху й був готовий зробити для неї все.
Світ на мить звузився до цих слів. Кохав. Готовий на все. Навіть закопати мертвого сина жінки, яку кохав.
— Де вона? Де Оксана Миронівна?
— Поки не знайшли. Макаренко каже, вона збиралася поїхати далеко, можливо, за кордон. Конкретного місця не назвав. Або не знає, або приховує.
— Вона знає, що сталося з Данилом. Вона має знати.
— Ми оголосили її в розшук. Знайдемо.
Капітан помовчав, потім спитав:
— Згадайте, останнім часом між вашим чоловіком і матір’ю не було конфліктів? Розмов, після яких він ставав замкнутим? Може, щось пов’язане з минулим родини?
Я почала перебирати останні тижні. Усе було звичайним: робота, дім, поїздки до матері на вихідних, дрібні побутові розмови. Жодних сварок. Жодних погроз. Нічого, що могло б привести до вбивства.
— Ні, — сказала я. — Принаймні я нічого такого не бачила.
— А раніше? Історії з молодості, зникнення, давні сімейні таємниці?
Я втомлено заплющила очі. І раптом згадала.
— Був один випадок. Данило розповідав ще до весілля. У нього в технікумі був найкращий друг. Остап. Вони дружили, разом навчалися. Потім Остап зник. Просто одного дня не прийшов на заняття — і все. Його шукали, але так і не знайшли.
— Прізвище?
— Не пам’ятаю. Данило рідко говорив про нього. Тільки інколи, коли ми проїжджали повз той навчальний заклад або коли бачив схожу людину на вулиці. Він ніби до кінця так і не відпустив цю історію.
— Приблизно коли це було?
— Понад двадцять років тому. Данило тоді був на другому курсі.
— Добре. Ми перевіримо.
Після дзвінка я лягла в спальні, не роздягаючись. Сон прийшов не одразу, а коли прийшов — був важкий і чорний.
Розбудив телефон. На годиннику було шоста ранку.
— Мирославо Андріївно, Оксану Миронівну затримано, — сказав капітан. — Її знайшли на автовокзалі в далекому великому місті. Намагалася їхати далі, за кордон. Зараз її везуть назад. Буде тут приблизно за добу.
— Вона щось сказала?
— Відмовляється говорити без адвоката.
Я подякувала й поклала слухавку. Отже, свекруха тікала. Не шукала сина. Не дзвонила мені. Не намагалася пояснити. Тікала.
О десятій мене чекали в морзі для офіційного впізнання. Сержант Демченко запропонував відвезти мене, і я погодилася. Сідати за кермо самій здавалося небезпечним.
Морг був у підвалі лікарні. Там пахло формаліном, холодом і чимось остаточним. Патологоанатом говорив тихо, обережно, ніби кожне слово могло розбитися в повітрі.
Кімната для впізнання була маленька. Посередині стояв стіл. На ньому — тіло під білим простирадлом.
— Ви готові? — спитав лікар.
Я кивнула, хоч готовою не була й не могла бути.
Він відкинув простирадло.
Це був Данило.
Бліде обличчя, заплющені очі, губи, що вже ніколи не усміхнуться. І все одно — він. Мій чоловік. Людина, з якою я прожила дванадцять років, з якою будувала дім, сад, плани, життя.
— Ви впізнаєте його?
— Так, — голос не слухався. — Це мій чоловік. Данило Вікторович Ковалюк.
Я підписала протокол, майже не бачачи рядків. Потім спитала:
— Як він помер?
Лікар опустив очі.
— Удар важким тупим предметом по голові. Смерть була швидкою. Найімовірніше, майже миттєвою.
Це не втішало. Ніщо не могло втішити. Данила вбили. Хтось підняв руку й обірвав його життя одним ударом…
