Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду
Після моргу я попросила сержанта відвезти мене у відділення. Мені потрібно було бачити капітана, чути бодай якісь відповіді, бо мовчання ставало нестерпним.
Романюк зустрів мене в кабінеті. На столі лежали папки, роздруківки, фотографії. Він підвівся, запропонував сісти.
— Як ви тримаєтеся?
— Не знаю. Що ви з’ясували?
Капітан не став тягнути.
— Ми перевірили історію про друга вашого чоловіка. Повне ім’я — Остап Денисович Нечай. Двадцять два роки тому він справді зник. Навчався з Данилом у технікумі, жив у гуртожитку. Увечері сказав сусідам, що йде до знайомого, і не повернувся. Справу так і не розкрили.
— І це пов’язано з Данилом?
— Можливо. Незадовго до зникнення Остап зустрічався з жінкою. З Оксаною Миронівною Ковалюк.
Я втупилася в капітана.
— З моєю свекрухою?
— Тоді вона працювала викладачкою при навчальному закладі. Їй було сорок п’ять. Йому — дев’ятнадцять.
Це не вкладалося в голові. Строга, суха, майже холодна Оксана Миронівна — і роман із дев’ятнадцятирічним хлопцем, другом її сина. Неможливо. Але за останні дві доби слово «неможливо» втратило сенс.
— Ви певні?
— Є свідки. Одна літня сусідка згадала, що Остап приходив до неї додому, інколи лишався допізна. У селі про це знали, але не говорили вголос. Оксана була шанованою жінкою, викладачкою, вдовою. Скандал нікому не був потрібен.
Я мовчала. Капітан продовжив:
— І ще. Експерти закінчили попередній огляд того, що знайшли в ямі.
Я напружилася.
— Там було не одне тіло, — сказав він. — Чотири. Одне свіже — вашого чоловіка. І три старі, майже повністю скелетовані. Судячи зі стану, вони пролежали там багато років.
Мені стало важко дихати.
— Чотири?
— Так. За попередніми даними, всі троє — молоді чоловіки, приблизно від вісімнадцяти до двадцяти п’яти. Причина смерті в усіх схожа: удар важким предметом по голові. Так само, як у Данила.
Свекруха. Оксана Миронівна. Жінка, яка акуратно білила дім, сушила трави, економила на фруктах і ніколи не підвищувала голос без причини. За її сараєм лежали чотири тіла. Одне з них — мій чоловік.
— Ви думаєте, вона вбила їх усіх?
— Це основна версія. Але нам треба дочекатися її доставки, провести допит, звірити показання з доказами.
— Навіщо? — спитала я. — Навіщо їй убивати власного сина?
— Поки не знаємо. Але є одна деталь. Два тижні тому Данило зняв зі свого рахунку велику суму готівки.
Я підвела очі.
— Я не знала.
— Гроші могли бути потрібні для чого завгодно: покупка, допомога комусь, спроба розв’язати проблему. Не виключено шантаж.
— Шантаж? Чим?
— Якщо хтось знав про давні злочини Оксани Миронівни й повідомив вашому чоловікові, ситуація могла розвиватися по-різному.
Я знову згадала нічну дорогу. Машина Данила на узбіччі. Друга людина в салоні. Жести, нахил голови. А що, як це й був той, хто знав? А що, як Данило зняв гроші не для покупки, не для сюрпризу, а щоб заплатити за мовчання?
Капітан ніби зрозумів, про що я думаю.
— Ту людину, яку ви бачили в машині, треба встановити. Макаренко міг бути нею, але поки він це заперечує.
— Знаряддя знайшли?
— Поки шукаємо.
Я повернулася додому із сержантом. Дім зустрів мене запахом остиглої кави й порожнечею. Я лягла на ліжко, але не спала. Перед очима стояли чотири тіла в землі за сараєм, хоч я бачила лише руку. Решту домальовував страх.
За кілька годин знову подзвонив Романюк.
— У сараї знайдено сокиру. На лезі — сліди крові. Попередній аналіз показує збіг із вашим чоловіком. На руків’ї — відбитки Оксани Миронівни й іще однієї людини. Ми перевіряємо.
— Отже, це вона.
— Схоже. Але юридично ми дочекаємося допиту.
— А старі тіла?
— Попередньо одне — Остап Нечай. Два інших теж вдалося пов’язати з давніми зникненнями: Роман Гринько й Богдан Руденко. Обоє навчалися в тому ж закладі. Обоє, за словами свідків, були якимось чином пов’язані з Оксаною Миронівною.
Я слухала й думала, що живу всередині кошмару, в якого немає краю. Понад двадцять років за акуратним сільським домом лежали люди, і ніхто не знав. Ніхто, крім тієї, хто щоранку виходила годувати курей, полоти грядки, сушити трави й жити так, ніби земля за сараєм порожня…
