Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду
Мене посадили на лавку біля ґанку й дали води. Склянка тремтіла в моїх руках, вода розплескалася на пальці, та я не відчувала холоду. Молодий поліцейський говорив щось по рації, повторював адресу, просив підкріплення й експертів. Слова проходили повз. Я все ще бачила ту руку. І намагалася переконати себе, що вона не може належати Данилові.
Невдовзі двір наповнився людьми. Під’їхали машини, вийшли слідчі, експерти з валізками, хтось натягнув стрічку, відгородивши сарай. Люди говорили неголосно, діловито, ніби все, що відбувалося, можна було втримати в межах протоколу. А я сиділа й відчувала, що мій світ уже зірвався з місця й летить кудись униз.
Капітан Романюк підійшов до мене, сів поруч.
— Мирославо Андріївно, вам потрібно буде проїхати з нами у відділення. Треба оформити заяву про зникнення чоловіка й свекрухи, взяти детальні свідчення. Потрібні фотографії, описи, будь-які відомості.
Я кивнула. Голосу в мене не було.
У відділенні мене провели в невеликий кабінет. Запропонували чай, але я відмовилася: горло було сухе й стиснуте, ніби я проковтнула камінь. Капітан сів навпроти, поклав перед собою блокнот.
— Розкажіть спочатку. Все, що пам’ятаєте. Навіть якщо деталь здається вам незначною.
Я говорила довго. Про дзвінок, від якого прокинувся Данило. Про його тиху розмову в коридорі. Про те, як він сказав, що матері зле. Про своє рішення їхати слідом. Про машину на узбіччі й другу людину в салоні. Про порожній дім. Про дзвінки сусідкам. Про повернення Оксани Миронівни в брудних чоботях, її плутані відповіді. Про те, як зранку зникли і вона, і Данило. Про яму. Про Степана Яковича. Про мішки.
Капітан слухав уважно. Потім дістав кілька фотографій.
— Подивіться. Серед цих людей є той чоловік, якого ви бачили біля дому?
Я одразу впізнала його. Худе обличчя, сива щетина, напружений погляд.
— Так. Це він. Він назвався Степаном Яковичем.
— Степан Якович Макаренко, — сказав капітан. — Місцевий. Раніше потрапляв у поле зору по дрібницях, але нічого серйозного. Ви знали про його стосунки з вашою свекрухою?
— Ні. Вона ніколи про нього не говорила. Я бачила його в селі, але в неї вдома — ніколи.
Капітан щось записав.
— Нам потрібні фотографії вашого чоловіка й Оксани Миронівни.
Я переслала знімки з телефона. На екрані Данило усміхався, стоячи поруч зі мною біля моря. Живий. Сонячний. Такий близький, що неможливо було повірити: зараз десь у сусідній будівлі люди можуть з’ясовувати, чи не він лежав у тій ямі.
— Ми оглянемо ваш дім, — сказав Романюк. — І дім свекрухи — ретельніше. Можливо, там є докази.
— Робіть усе, що потрібно. Тільки знайдіть Данила.
Ми поїхали до мене. Поліцейські перевірили кімнати, шафи, папери, підвал, горище. Я не втручалася. У спальні капітан затримався біля фотографії на стіні: ми з Данилом біля моря три роки тому, засмаглі, щасливі, ніби життя попереду безкінечне.
— Це ваш чоловік?
— Так. Данило.
Капітан подивився на знімок уважніше.
— У нього був шрам на лівій руці? Ось тут, на передпліччі?
Мені стало холодно.
— Був. З дитинства. Він упав із дерева, розпоров руку об сучок. Шрам довгий, нерівний, майже від ліктя до зап’ястка. Чому ви питаєте?
Капітан не відразу відповів. Він переглянувся з колегою, потім промовив тихо:
— На руці людини, знайденої в ямі, є схожий шрам. Мені дуже шкода.
Кімната раптом попливла. Стіни відсунулися, стеля нахилилася, повітря зникло. Я встигла подумати: ні, цього не може бути. І провалилася в темряву.
Отямилася на дивані у вітальні. Поруч сидів сержант Демченко зі склянкою води.
— Випийте трохи.
Я зробила ковток. Вода була холодна, але не змогла розтопити крижаний жах усередині.
— Де капітан?
— На кухні, говорить телефоном. Зараз прийде.
За хвилину Романюк повернувся. Обличчя в нього було похмуре.
— Як ви?
Я хотіла сказати: «Мого чоловіка вбили, як я можу бути?» Але вголос вимовила:
— Що зі Степаном Макаренком?
— Його затримали на автостанції. Намагався виїхати у велике місто. Зараз доставляють на допит.
— Ви думаєте, він убив Данила?
— Поки рано говорити. Але він точно пов’язаний із тим, що сталося. І нам потрібно знайти вашу свекруху.
Свекруха. Оксана Миронівна. Її брехня, брудні чоботи, яма за сараєм. Усе це тепер складалося в страшну, неможливу картину, яку я все ще не була готова побачити цілком…
