Чоловік влаштував скандал через квартиру для моїх батьків, не підозрюючи, що ключі були лише частиною історії

Далі почався виснажливий домашній спектакль. Назар обрав тактику важких зітхань і ображеного мовчання. За вечерею він міг хвилин п’ять дивитися в тарілку так, ніби в макаронах було написане його гірке майбутнє. Потім зітхав, відсував виделку й заводив одну й ту саму платівку.

— Ми ж сім’я, Мар’яно. Ти маєш розуміти, що в сім’ї спільні завдання. Мама вже сусідкам сказала, що переїжджатиме. Уявляєш, як їй тепер людям у вічі дивитися?

Мар’яна наливала собі чай, не поспішаючи відповідати. Її дратувало не саме повторення, а щира впевненість Назара: раз мати встигла похвалитися, світ зобов’язаний підлаштуватися.

— Нехай скаже, що плани змінилися, — спокійно промовила вона. — Із соромом перед сусідками я їй допомогти не можу.

— Ти жорстка стала, — Назар підтис губи. — Хоч раз могла б поступитися заради мене.

— Поступитися — це обрати інший колір фіранок. А віддати твоїй матері квартиру за мої гроші — це не поступка, а божевілля. Назаре, припини. Ще одна така розмова — і заява на розлучення опиниться ближче, ніж твоя мрія про чужий перший внесок.

Він засопів, відвернувся до вікна й зробив вигляд, що страждає мовчки. Насправді Назар був певен: дружина покипить, утомиться, злякається самотності й поступиться. Так, на його переконання, жінки й робили — спершу шуміли, потім мирилися з неминучим.

Богдана Степанівна поділяла це уявлення з дивовижною вірою. Вона не стала чекати згоди Мар’яни, а почала підбирати собі житло. Телефонувала в робочий час, коли Мар’яна сиділа за стійкою великої стоматологічної клініки, одночасно заспокоювала пацієнтів, перевіряла розклад лікарів і розв’язувала нескінченні дрібні форс-мажори.

— Записуй, — командувала свекруха в слухавку. — Другий поверх, будинок біля центральної вулиці. Лоджія пристойна, туди я розсаду виставлю. Завтра їдемо дивитися, я вже домовилася.

— Дивіться, — відповідала Мар’яна, звіряючи графік змін. — Мені яке до цього діло?

— Як яке? Платити хто буде?

Мар’яна без злості скидала дзвінок. На роботі їй вистачало людей із болем, страхом і претензіями; свекруха на їхньому тлі виглядала просто ще одним галасливим подразником. Але в якийсь момент абсурд почав розповзатися за межі їхньої квартири, і Мар’яна зрозуміла: Богдана Степанівна не грає — вона вже живе у вигаданій перемозі…