Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Ранок наступного дня підтвердив усе без зайвих слів. Назар підвівся раніше, ніж звичайно, довго голився, щедро облився туалетною водою й надягнув найкращу сорочку — ту саму, парадну, в якій колись красиво говорив мені про кохання, вірність і спільне майбутнє. Він ходив квартирою надто бадьоро, насвистував собі під ніс і щокілька хвилин дивився на годинник.

Я сиділа за кухонним столом із міцною кавою й спостерігала, як він розігрує впевнену людину. Було майже кумедно бачити, скільки урочистості вміщається в чоловікові, який іде просити гроші на ремонт квартири, що вже йому не належить.

— Куди це ти так вирядився зранку? — спитала я.

Назар розправив плечі, застебнув манжет і всміхнувся так широко, ніби чекав похвали.

— До твоєї мами заїду. Треба нормально, по-родинному поговорити. Попрошу в неї грошей на ремонт моєї однушки. Що моє, те й твоє, ми ж одна сім’я. Любов Степанівна жінка не бідна, має зрозуміти. Ситуація ж людська.

Я подивилася йому в обличчя. В очах — ні страху, ні сумніву, ні крихітної спроби уявити, чим може скінчитися цей похід. Тільки гладенька самовпевненість людини, яка вигадала абсурд і встигла назвати його розумним планом.

Він збирався просити в моєї матері велику суму на ремонт квартири, яку потай подарував Мирославі. І подавати це як родинну необхідність.

— Гаразд, з’їзди, — сказала я спокійно.

— Дякую, кицю. Я ненадовго, — кинув Назар, поцілував мене в маківку й майже святково вийшов із квартири…