Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Коли за ним зачинилися двері, я не стала ні метатися по кімнатах, ні пити заспокійливе. Просто взяла телефон і набрала мамин номер.

Любов Степанівна була людиною, яку важко застати зненацька і майже неможливо розчулити порожніми словами. Вона володіла приватною стоматологічною клінікою в центрі міста. Колись починала з маленького кабінету в напівпідвалі, а тепер керувала великим колективом і сама бралася за складні випадки. У грошових питаннях у мами не було ні туману, ні зайвих сентиментів: тільки точність, пам’ять і звичка бачити наскрізь тих, хто прийшов по легкі гроші.

Назара вона до цього дня не любила, але й не воювала з ним. Вважала його не найвдалішим, але начебто нешкідливим додатком до мого життя. Тепер виявлялося, що нешкідливість просто довго вдавала себе.

— Дарино, у мене пацієнт за кілька хвилин, — сказала мама бадьоро. — Говори швидко.

— Мамо, до тебе їде вистава в одній особі. Головна роль у мого поки що чоловіка. Він попросить грошей. Багато.

— Цікаво. І на що?

— На ремонт квартири, яку він тиждень тому подарував Мирославі. Думає, що ти ввійдеш у становище заради сім’ї й майбутньої дитини.

На тому кінці стало тихо. У цій паузі ледь чутно дзенькнув якийсь інструмент.

— Подарував усю квартиру? — уточнила мама.

— Повністю.

— Отже, тепер з майна в нього валіза й фікус?

— Приблизно.

— Чудово, — вимовила Любов Степанівна тим тоном, від якого в боржників зазвичай холонуть пальці. — Не хвилюйся. Зустріну його як належить…