Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

Я відключилася й дістала Назарову валізу. Речей виявилося менше, ніж пафосу в його ранковому виході: кілька офісних костюмів, сорочки, білизна, светри, зарядки, бритва й різний дріб’язок. Усе акуратно вмістилося всередину. Поки мій чоловік їхав грати відповідального сім’янина перед моєю матір’ю, я складала його самостійність у валізу на коліщатках.

Пізніше мама переказувала мені цю сцену з таким спокійним задоволенням, ніби розбирала особливо показовий клінічний випадок. Назар увійшов до неї в кабінет упевненим кроком, з усмішкою людини, яка подумки вже отримала переказ. У кабінеті пахло гвоздикою, антисептиками й дорогою бездоганною чистотою. Мама сиділа за масивним столом у білій медичній формі й дивилася на нього поверх окулярів.

— Любове Степанівно, доброго ранку! Як самопочуття? Як справи в клініці? — почав він м’яким, майже оксамитовим голосом.

— Усе гаразд, Назаре. Дарина попередила, що в тебе термінова розмова. Слухаю.

Він одразу надав обличчю виразу людини, на яку лягла важка родинна місія.

— Розумієте, питання делікатне. Родина розширюється, Мирослава скоро народить, дитині потрібні нормальні умови. Вам вона, можна сказати, теж майже своя. У нас із Дариною все добре, а там житло треба привести до ладу. Ванну оновити, куточок для малюка зробити. Мені б велику суму в борг, на сімейні витрати. Поверну, щойно зможу. Ми ж не чужі.

Мама вислухала, не перебиваючи. Потім повільно зняла окуляри, поклала ручку й усміхнулася своєю бездоганною лікарською усмішкою…