Чоловік вважав мою квартиру достатньою підставою, щоб віддати своє житло сестрі, але невдовзі пошкодував про свою самовпевненість

— Звісно, зятю. Дитина — серйозна справа. Своїм треба допомагати, хто ж сперечається. Сума велика, але не така, щоб через неї влаштовувати трагедію.

Назар, за її словами, майже розслабився всім тілом. Плечі опустилися, усмішка стала вдячною, очі заблищали. Він явно вирішив, що чужий гаманець уже м’яко розчинився перед його благородними потребами.

— Тільки я звикла все оформлювати грамотно, — провадила Любов Степанівна тим самим спокійним голосом. — Гроші в мене не лежать без діла: клініка, закупівлі, зарплати, обладнання. Просто вийняти велику суму й віддати на чесне слово я не можу. Зробімо по-дорослому.

— У якому сенсі? — насторожився Назар.

— Оформимо договір позики під заставу твоєї однокімнатної квартири, — сказала мама так рівно, ніби перевіряла не документи, а його здатність говорити правду. — Завтра поїдемо до мого нотаріуса, підпишемо папери, зареєструємо обтяження. Після цього одразу отримаєш гроші. Повернеш борг — знімемо обтяження. Усе прозоро, усе в межах родини.

Колір обличчя в Назара почав змінюватися просто на очах. Спершу він зблід, потім став якимось сірим, ніби з нього викачали весь ранковий блиск. На дивані, де він щойно сидів із виглядом майбутнього переможця, йому раптом стало тісно й незручно. Він поправив комір, ковтнув, провів пальцем по манжету.

— Під заставу? — перепитав він ледь чутно.

— Авжеж. Сума ж серйозна. Квартира твоя, дошлюбна, жодних складнощів. Звичайна формальність.

Ось тут його чудовий план з розгону налетів на бетонну плиту…