Різне

Чоловік залишив дружину біля урвища, але в її долю втрутився хірург, який випадково опинився поруч

aistorium · Читать на русском:

— Кому можемо зателефонувати? — запитав він.

Вона продиктувала номер Дмитра, але його телефон виявився вимкненим.

— А з родичів?

— Дідусь місяць тому помер. Батьків давно немає. Близьких майже нікого не залишилося.

— Поліція потрібна?

Оксана відповіла не відразу.

— Так.

Вимовити це виявилося важче, ніж проповзти по камінню. Із цією короткою згодою руйнувалася частина її колишнього життя. Адже стільки років Оксана почувалася боржницею Дмитра — за лікарні, за сходи, за ночі без сну.

Поліцейський записав її розповідь: про машину, про майданчик, про візок. Сфотографував рани. Максим залишався поруч, не втручаючись, і лише після того, як поліцейський пішов, відкрив папку з результатами обстеження.

— Ви чотири роки не можете ходити. Як вам пояснювали причину?

— Після аварії пошкоджено хребет. Спочатку припускали, що я відновлюся. Потім чоловік знайшов іншого фахівця, відвіз мене до нього. Той сказав, що витрачати гроші немає сенсу.

— Попередні знімки збереглися?

— Удома.

— Тут є ознаки, які треба дослідити ще раз. Поки що жодних обіцянок. Але ставити за цими знімками остаточний вирок я б не став.

Оксана подивилася на хірурга.

— Отже, я все-таки зможу ходити?

— Поки що я цього не казав. Спочатку обстежимо. Якщо можна оперувати, з’явиться шанс. Тільки не сприймайте шанс як обіцянку.

Ніч минула майже без сну. Перед Оксаною знову складався візок, захлопувався багажник. Дмитро знову відмовлявся слухати про спадок.

Дід, Степан Іванович, залишив по собі старий торговий дім у центрі міста й кілька приміщень, які здавав орендарям. Після смерті доньки з онукою він спілкувався мало. Її заміжжя не схвалював і висловлювався так прямо, що Оксана образилася й перестала приїжджати.

Після аварії дід сам прийшов до лікарні. Сів поруч, ані словом не дорікнувши їй.

— Захочеш додому — приходь. Двері для тебе відчинені.

Вона не прийшла. Дмитро торочив, нібито дід збирається керувати ними за допомогою грошей. І все ж щотижня Оксана телефонувала Степанові Івановичу. Незадовго до смерті він попросив прийняти те, що колись створював для родини.

У день поїздки до кар’єру нотаріус повідомив:

— Заповіт уже набув чинності.

Торговельні будівлі, рахунки, цінні папери — усе переходило Оксані. Загальна вартість становила близько ста вісімдесяти мільйонів. Першим вона хотіла розповісти про це чоловікові.

Уранці Максим привів до палати літнього невролога. Після нових досліджень лікарі кілька годин зіставляли знімки.

— Нижче місця ушкодження провідність збереглася, — пояснив невролог. — Є стиснена ділянка; попередній фахівець визнав ушкодження незворотним. Оперувати складно. Навіть якщо все мине добре, попереду місяці реабілітації. Гарантувати повне відновлення ми не можемо.

З усього сказаного Оксана затямила головне: можливість була всі ці чотири роки.

— Скільки знадобиться грошей?

Максим назвав вартість.

— Я заплачу.

— Спершу вирішіть, чи готові ви ризикувати. Річ не лише в оплаті.

— Мені дістався великий спадок.

Він здивувався. Але не усміхнувся й нічого не запитав.

— Отже, укладемо звичайний договір. Тільки допомогти вам я вирішив раніше, ніж почув про спадок.

Того ж ранку Дмитро пройшов через службовий вхід до квартири Світлани Гончар. Дружина Максима зустріла його в шовковому халаті й одразу замкнула двері.

— Ти що коїш? Максим повернеться з області не раніше вечора!

— Не чекай. Він уночі оперує.

— Звідки тобі відомо?

— Від тебе. Учора казала.

Дмитро обійняв Світлану.

— Усе. Тепер я вільний.

Вона відсторонилася.

— Це ще як розуміти?

— Оксану біля кар’єру залишив. Візок забрав. Дістанеться до людей — заодно зрозуміє, що між нами все скінчено.

— Саму там покинув?

— Не дитина.

— Вона ж не ходить.