Чоловік залишив мене вночі на трасі з хворою дитиною, не підозрюючи, що чекатиме на нього вдома за годину

Наступного дня вона поїхала до адвоката й докладно розповіла про погрози, зустрічний позов, спроби тиску. Літній юрист із сивим волоссям слухав уважно, робив нотатки й інколи кивав.

— Це очікувана тактика, — сказав він. — Вони хочуть вибити вас із рівноваги. Але позиція в нас сильна. Потрібні документи, свідки, підтвердження догляду. Ваша таблиця витрат дуже стане в пригоді.

— Мама може підтвердити. Сусіди. Лікар.

— Добре. А хто підтвердить активну участь батька?

Дарина задумалася. Назар рідко гуляв із Марком, майже ніколи не ходив із ним до лікаря, не знав розкладу ліків і засинав, якщо просили посидіти більше пів години.

— Його мати, мабуть.

Адвокат ледь усміхнувся.

— Мати відповідача — слабкий свідок. Не бійтеся завчасно.

Додому Дарина повернулася трохи спокійнішою. Та в квартирі на неї чекала нова сцена. У вітальні, поруч з Оленою Василівною, сиділа Лідія Степанівна. На колінах у неї лежав подарунковий пакет, обличчя сяяло фальшивою доброзичливістю.

— Дариночко, ось ти й прийшла! Я провідати онучка. Гостинців принесла.

Вона простягнула пакет. Усередині був дорогий торт і пляшка вина.

— Що вам потрібно? — спитала Дарина, навіть не зробивши кроку назустріч.

— Ну що ти як чужа? Я з миром. Усі ми наговорили зайвого. Сім’я має вміти прощати.

— Прощати погрози моїй матері? Спробу відібрати в мене дитину?

— Це Назар згаряча, — замахала руками свекруха. — Він просто злякався. Хвороба, витрати, суди… Чоловіки слабкі, їм підтримка потрібна.

— Йому потрібна була моя підтримка, коли я просила допомогти з сином. Він обрав піти.

Лідія Степанівна знизила голос, ніби переходила до головного.

— Забери заяву. Ми допоможемо. Я навіть гроші принесла. Все, що змогла.

Вона дістала з сумочки конверт. Дарина подивилася на нього, потім на свекруху. Сльози в кутиках очей, тремтяча рука, каяття в голосі — все було зіграно надто акуратно. Лідія Степанівна боялася суду, а не за онука.

— Дякую. Не треба.

— Чому ти така вперта? — маска почала сповзати. — Я ж хочу як краще.

— Де ви були, коли моїй доньці потрібна була допомога? — тихо, але різко втрутилася Олена Василівна. — Тоді ви називали дитину потворою й виганяли її з родини. А тепер прийшли з тортом?

— Я не з вами розмовляю, — спалахнула Лідія Степанівна.

— А я з вами розмовляю. І прошу піти з цього дому.

Свекруха побагровіла.

— Та хто ви така, щоб мені вказувати?

Дарина стала між ними.

— Мамо, не треба. Лідіє Степанівно, йдіть. Розмова закінчена. Гроші заберіть.

Вона взяла конверт і вклала його назад у руку свекрухи. Та дивилася на неї вже без усмішки, з відвертою ненавистю.

— Ти пошкодуєш. Думаєш, найрозумніша? Ми знайдемо, як тебе поставити на місце.

Двері за нею грюкнули. Олена Василівна обійняла доньку.

— Не бійся. Ми витримаємо.

— Я не боюся, мамо. Я втомилася від брехні…