Чоловік звик жити коштом дружини й не повірив повідомленню про розлучення. Спроба терміново зняти гроші з її картки обернулася для нього неприємним відкриттям

Ходімо фільм подивимося, відпочинемо.

— Ходімо, — кивнула вона.

Вони ввімкнули комедію. Роман сміявся, а Дарина сиділа поруч і думала про те, що колись мріяла про дім, куди можна прийти після зміни й просто бути собою. Не лікаркою, не тією, що всім щось винна, не зручним джерелом грошей. Просто жінкою, на яку чекають.

Але цей дім таким не був. Тут її не чекали. Тут нею користувалися — спокійно, звично, без сорому.

Пізніше, коли Роман ліг спати, Дарина залишилася на кухні. Заварила собі ромашковий чай і сіла біля вікна. У телефон прийшло повідомлення від Валентини Павлівни, адресоване Романові, але, мабуть, надіслане в спільний чат помилково:

«Дякую за допомогу, синочку. Ти в мене золотий. А Дарині скажи, хай вдягається пристойніше, все-таки лікарка, а вигляд якийсь несерйозний».

Руки в Дарини здригнулися. Вона поставила чашку на стіл, глибоко вдихнула, потім відкрила браузер і набрала: як відкрити рахунок в іншому банку.

Прочитала кілька статей і закрила сторінку. Рано. Поки що рано. Треба подумати. Зважити. Не зірватися на емоціях.

Але думка вже оселилася всередині.

Пів року тому Валентина Павлівна приїхала посеред тижня. Зазвичай вона з’являлася по неділях, але того разу вранці зателефонувала Романові й повідомила, що в її квартирі стало неможливо перебувати: холодно, нібито щось сталося з опаленням, вона вже застудилася й не може там ночувати.

Роман навіть не спитав Дарину. За сніданком він просто сказав:

— Мама сьогодні приїде. Переночує. Ти ж не проти?

Дарина саме мастила масло на хліб. Ніж завмер у її руці.

— Надовго?

— Ну, поки все не налагодять. Дні на три-чотири. Може, на тиждень.

— Добре.

Вона поклала ніж на тарілку. Їсти перехотілося.

Увечері Валентина Павлівна приїхала з двома величезними валізами й кількома сумками. Роман зустрічав її біля під’їзду, допомагав занести речі. Коли Дарина повернулася з роботи й побачила гору багажу в передпокої, у неї всередині щось обірвалося.

На кілька днів стільки речей не привозять.

— Даринко, ти прийшла? — Валентина Павлівна вийшла з вітальні, витираючи руки рушником. — Я вже влаштувалася, не хвилюйся. Ромчик постелив мені на дивані. Щоправда, подушки у вас нікуди не годяться, пласкі якісь. Добре, що я свою взяла. І ковдру теж свою привезла, у вас надто легка.

Дарина зазирнула до вітальні. Кімнату було не впізнати. Диван завалений речами, на столі — косметика, ліки, журнали. У кутку стояли валізи, з однієї стирчав край пухової ковдри. На підвіконні з’явилися горщики з квітами.

— Ви й квіти привезли?

— А що їм там робити? Замерзнуть. Я їх сюди тимчасово поставила. Ти ж не проти?

— Звісно, — кивнула Дарина.

Хоча всередині звучала зовсім інша відповідь.

Вечеряли втрьох. Валентина Павлівна розповідала, як жахливо їй було в квартирі, як вона всю ніч не спала від холоду, як втомилася телефонувати в обслуговувальну службу. Роман співчутливо кивав, підкладав матері їжу, наливав чай. Дарина мовчки їла гречку й думала про те, що вранці їй знову рано вставати.

— Ромчику, а запасний ключ у вас є? — спитала Валентина Павлівна після вечері. — Завтра мені до лікаря, я можу повернутися раніше за вас. Не сидіти ж на сходах.

— Звісно, є.

Роман підвівся, дістав зв’язку ключів і простягнув матері.

Дарина дивилася на це мовчки. Запасний ключ. Тепер свекруха могла входити до їхнього дому будь-коли.

Тиждень перетворився на два. Потім на місяць. Валентина Павлівна щодня казала, що «ось-ось усе полагодять», але не виїжджала. Якось Дарина перевірила інформацію й дізналася, що в будинку свекрухи жодних серйозних проблем немає. Вона показала це Романові.

Він лише знизав плечима.

— Може, у її під’їзді холодніше. Або вона просто боїться сама. Потерпи трохи, вона ж нам не заважає.

Заважала.

Щоночі Дарина прокидалася від гучного телевізора за стіною. Валентина Павлівна дивилася серіали до першої, іноді до другої. Звук викручувала майже на повну, пояснюючи, що погано чує. Коли Дарина просила зробити тихіше, свекруха ображалася:

— Я що, вже й телевізор подивитися не можу? Зовсім мене за людину не маєте?