Чоловік звик жити коштом дружини й не повірив повідомленню про розлучення. Спроба терміново зняти гроші з її картки обернулася для нього неприємним відкриттям

— Про те, як часто твоя мама бере в нас продукти.

Він одразу насупився.

— А що такого? Вона ж не чужа. Їй тяжко, грошей мало, ціни ростуть. Ми можемо допомогти.

— Ми допомагаємо щотижня. Вона вивозить повний холодильник.

— І що? — голос Романа став жорсткішим. — У нас що, грошей немає? Ти добре заробляєш. Тобі шкода?

Дарина стиснула губи. Їй не хотілося сваритися. Не хотілося, щоб він дивився на неї як на розважливу, дріб’язкову жінку.

— Мені не шкода, — сказала вона тихо. — Я просто втомилася і хочу поспати.

Роман із полегшенням видихнув.

— Ну от і добре. Відпочивай. Я маму проведу й прийду.

Він зачинив двері.

Дарина знову залишилася сама. Вона натягла на себе плед і майже відразу провалилася у важку дрімоту, крізь яку чула, як у передпокої гримлять сумки, як Валентина Павлівна голосно щось каже синові, як грюкають вхідні двері.

Прокинулася вона за дві години від запаху смаженої цибулі. Роман щось готував на кухні й наспівував собі під ніс. Дарина вмилася холодною водою, подивилася в дзеркало. Під очима залягли темні кола, шкіра була бліда, волосся стирчало в різні боки. Вона зібрала його в хвіст і вийшла.

— Прокинулася? — Роман обернувся від плити. — Я тут яєчню роблю. Будеш?

— Буду.

Дарина сіла за стіл і подивилася на холодильник. Дверцята були прочинені, всередині зяяла порожнеча. Кілька йогуртів, пакет молока, овочі в шухляді. М’ясо, сир, масло, ковбаса, сосиски — усе зникло.

— Романе, у нас хоч щось лишилося на вечерю?

— Ну яйця є, цибуля, хліб. Нормально. Завтра купимо.

— Я завтра о шостій ранку на зміну.

— Тоді я сходжу.

Він знизав плечима й поставив перед нею тарілку.

Яєчня виявилася пересоленою, але Дарина нічого не сказала. Потім мовчки помила посуд, хоча Роман запевняв, що зробить це сам. Вона знала: якщо лишити тарілки, вони простоять у раковині до вечора, а може, й до наступного дня.

У кімнаті вона дістала телефон і відкрила банківський застосунок. П’ять днів тому на спільний рахунок надійшла її зарплата. Зараз там лишалася лише невелика частина.

Дарина почала переглядати історію операцій. Новий телевізор для матері Романа. Продукти. Ще продукти. Одяг для Романа. Платіж за кредитом на ремонт у квартирі Валентини Павлівни. Бензин. Переказ свекрусі з підписом «на господарство».

Вона повільно видихнула, закрила застосунок і поклала телефон на тумбочку. Усередині все стиснулося.

Вона працювала на знос. Стояла по дванадцять годин в операційній, ухвалювала рішення, від яких залежали життя, поверталася додому ледь жива. А гроші йшли в чужі руки. У руки жінки, яка дивилася на неї з погано прихованою зневагою і при цьому вважала себе вправі розпоряджатися всім, що є в цьому домі.

І Роман не бачив у цьому нічого неправильного.

Мама попросила — отже, треба дати. Мама сказала — отже, так і має бути.

Дарина згадала, як на початку він говорив, що вони команда, що будуватимуть спільне майбутнє. Тепер це майбутнє мало інший вигляд: вона працює, він із матір’ю витрачає, а якщо Дарина обуриться, її тут же назвуть жадібною й безсердечною.

Роман зазирнув до кімнати.

— Ти чого сидиш?