Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти

На шостий день судового засідання до зали несподівано для всіх увійшла сама Лариса Михайлівна, законна дружина підсудного, яку, як і належить за законом, формально запитали, чи бажає вона скористатися своїм правом узагалі не давати жодних показань проти власного чоловіка. Вона простояла біля трибуни в тяжкому мовчанні досить довго, а потім твердо вимовила: «Не бажаю користуватися цим правом». Потім говорила майже сорок хвилин без упину. Докладно розповіла і про той злощасний день народження, і про наглухо замкнені двері гостьової кімнати нагорі, і назвала просто в залі суду ще чотири інші жіночі імені за без малого двадцять шість років спільного шлюбу.

— Чому ж ви стільки років мовчали про все це? — прямо запитав у неї державний обвинувач. — Бо мені було що втрачати своїм мовчанням, — чесно відповіла вона, дивлячись просто перед собою. — У мене був власний великий дім, був єдиний син, була стала репутація в суспільстві.

— Я все це, бачить Бог, дуже сильно по-своєму любила. Більше, ніж тих нещасних, незнайомих мені дівчат. Я зовсім не прошу зараз мене зрозуміти чи тим більше виправдати.

— Я лише чесно пояснюю, як усе було насправді. І вже зовсім скоро, за якийсь рік, усі місцеві жителі самі чудово зрозуміють, кого саме вони так безрозсудно втратили, — закінчила вона. Зрозуміли, щоправда, значно раніше, і зовсім не те, на що він так самовпевнено розраховував.

Обласна податкова служба донарахувала виноробні й базі відпочинку такі значні суми несплачених податків, що від колишнього процвітаючого господарства вціліла ледь половина, а частина прилеглих земельних угідь і зовсім пішла з відкритих торгів новим власникам. Марині двічі пропонували вигідно продати свою законну частку за дуже пристойні гроші. Обидва рази вона твердо відмовилася, а натомість наполягла на тому, щоб підприємство загалом передали під грамотне управління сторонньому, але тямущому й чесному фахівцеві, завдяки чому абсолютну більшість колишніх робочих місць для простих жителів селища все ж таки вдалося повністю зберегти.

— А роблю я це ось навіщо, — терпляче пояснила вона якось Мирославі, коли та прямо запитала про причини такого рішення. — На цій самій базі й далі працюють ті самі люди, які ще зовсім недавно, цілий рік поспіль, відверто плювали мені вслід на вулиці. Нехай собі спокійно працюють далі й далі годують свої родини.

— Я ж не він. Я не збираюся нікому мститися без потреби, — закінчила Марина. Донька народилася посеред тієї зими в обласному перинатальному центрі, куди її завчасно відвезла на своїй старенькій машині сама Мирослава. У день виписки туди приїхали зворушена Валентина з двома домашніми пирогами в дорожній сумці й несмілива Людмила з великим букетом. Навіть сама Лариса Михайлівна, нікого заздалегідь не попередивши, зовсім тихо постояла трохи біля вікна дитячого відділення, здалеку вдивляючись у маленький згорток.

І так само тихо поїхала назад, жодного разу не зайшовши всередину. Дівчинку на згадку про покійну бабусю назвали Марією, і була вона напрочуд світла, вилицювата, з точно такими самими смішно відстовбурченими вушками, як колись у самої прабабусі на старих чорно-білих світлинах, і з тим самим гучним, зовсім безстрашним заливистим сміхом, який, судячи з усього, у роді Мельників передавався з покоління в покоління, як справжня родинна спадщина. Кочовий табір навесні, за давнім звичаєм, знявся з насидженого місця біля роз’їзду й неквапно рушив далі своїми одвічними дорогами…