Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти
Але сама Мирослава цього разу лишилася в селищі, всього на місяць-другий, як вона спершу казала довколишнім, а зрештою лишилася там назавжди. Зняла невелику кімнату в однієї знайомої літньої господині, допомагала молодій матері няньчити новонароджену і, крім того, далі терпляче вчила Марину — не пустому ворожінню по руці, а справжньому кропіткому рукоділлю, тій самій яскравій кочовій вишивці, яку сама змалку чудово знала і яка, щасливо поєднана з колишньою тонкою бабусиною майстерністю самої Марини, зрештою дала зовсім особливий, ні на що раніше не схожий упізнаваний візерунок.
Із цього несподіваного творчого союзу поступово склалася невелика, але міцна родинна майстерня, куди замовлення тепер стабільно надходили вже не лише з усього рідного району, а й із сусідніх областей. Розшиті візерунками шалі, добротні весільні рушники за старовинними збереженими зразками, гарні пояси ручного плетіння. Подібних майстерень, де дбайливо зберігали справжню, живу традицію, на всю округу на той час лишалося зовсім небагато.
Буквально на пальцях однієї руки можна було перелічити. Після цього минуло ще кілька місяців. Маленька Марія вже впевнено тупцяла ніжками по всій майстерні, тримаючись за низькі ніжки старого верстата, і з захватом гризла беззубим ротиком м’які обрізки кольорової вовни, через що від неї самої тепер завжди пахло сумішшю фарби, воску й парного молока.
Мирослава Степанівна урочисто оголосила якось за спільним вечірнім чаєм: «Остаточно й безповоротно вирішила осісти тут до самого кінця. Досить уже з мене самих доріг на моєму віку, пора й мені трохи відпочити душею». У жовтні, рівно за рік із лишком після тієї самої пам’ятної поїздки нічним поїздом, до знайомої хвіртки будинку біля залізничного насипу несподівано підійшов Андрій. Він дуже змінився за минулий рік, тримався тепер значно рівніше, дивився співрозмовникові просто в очі, більше не відводячи погляду вбік, а в його густому темному волоссі вже виразно пробивалася рання, зовсім не за віком, сивина.
Він розповів, що його рідна мати тепер живе окремо від колишнього великого дому, що вони з нею й далі регулярно бачаться і в багатьох речах наново відкрили одне одного, що сам він остаточно пішов із колишньої бази відпочинку й улаштувався на чесну роботу в обласному центрі, що з’їздив особисто навідати батька в колонії лише один-єдиний раз і більше їхати туди ніколи не збирається. А потім він нарешті сказав те найголовніше, заради чого, власне, і прийшов: він жодного разу, жодного дня за весь цей тяжкий рік не переставав щиро її любити; тоді, рік тому, він просто не витримав внутрішнього тягаря, бо батько змалку привчав його ніколи й ні в чому відкрито не опиратися, а тепер смиренно просив дати йому хоча б ще один, останній шанс на щастя. — Я і доньку твою неодмінно прийму як рідну…
