Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

Дарина витягла з кишені старий телефон із потертих краями й простягла їй.

— Запиши мій номер.

— Навіщо?

— Щоб я не зникла для тебе разом із потягом. Якщо все, що я сказала, виявиться порожнім страхом, я поверну тобі гроші за дорогу, за таксі, за ліки. За все, що втратиш.

Ірина втупилася в телефон. Рука сама потягнулася, хоч розум іще опирався.

— А якщо не виявиться?

— Тоді перекинеш, скільки вважатимеш за потрібне, — відповіла Дарина.

— Це що, угода?

— Ні. Можливість обрати.

Ірина хотіла повернути телефон, та пальці вже набирали цифри.

— З чого ви взяли, що я маю вам вірити?

Дарина трохи подалася ближче.

— Ти їдеш до Лідії Семенівни, — промовила вона. — Відпрацювала ніч на складі. Другу добу ходиш у цій кофті. Синові рік, він почав ходити, а ти боїшся лишити його самого навіть на хвилину.

Ірина відчула, як повітря застрягло в горлі.

— І якби Тарас був живий, — додала Дарина, — він би зараз сказав тобі зійти.

У купе стало надто тихо. Навіть стукіт коліс ніби відсунувся кудись далеко. Ірина дивилася на жінку й не могла підібрати пояснення. Збіг? Підслухала? Побачила? Здогадалася? Жодне слово не складалося в правду.

— Ви не маєте права… — почала вона, але голос зрадницьки здригнувся.

— Маю, бо ти ще можеш устигнути.

За вікном мигнув вказівник наближення станції. Ірина машинально повернула голову й тут же розлютилася на себе. «Втома. Просто втома. Зараз я почну вірити кожній тіні».

— Я нікуди не піду, — сказала вона вперто. — Це дурниця.

Дарина кивнула, ніби наперед знала відповідь.

— Тоді хоча б одне запам’ятай. Світла не вмикай. Що б не сталося.

У динаміку оголосили зупинку. Потяг почав гальмувати. Ірина сиділа, міцно притискаючи Назарчика, і всередині в неї водночас усе впиралося й усе тягнулося до дверей.

— Якийсь маревний бред, — прошепотіла вона. — Я просто з’їхала з глузду від утоми.

Та коли склад зупинився, Ірина раптом ясно зрозуміла: якщо лишиться, думатиме вже не про матір і не про температуру сина, а про чужі кроки у своїй квартирі.

Вона схопилася так різко, що сумка гойднулася на плечі.

— Ви ненормальна, — кинула вона Дарині, квапливо піднімаючи дитину. — І я ненавиджу себе за те, що слухаю вас.

Дарина ледь помітно всміхнулася.

— Потім зрозумієш.

Ірина вийшла в коридор, не озираючись. На платформі було сиро й холодно, потяг шумно видихнув, двері зачинилися, вагони поволі потяглися далі. Тривога не лишилася в купе — вона зійшла разом із нею й тепер стояла поруч, невидима, терпляча…