Циганка в дорозі попередила мене повернутися додому без світла, і невдовзі я зрозуміла, що її слова були не випадкові

— Там хтось є, — відповів другий.

— Не може бути, — різко прошепотіла Оксана. — Вона в матері має бути.

Ірина згорнулася в кутку спальні, однією рукою прикриваючи Назарчикові спинку, ніби могла заслонити його від усього світу. Плач перейшов у ридання.

— Увімкни світло, — наказала Оксана. — Швидко.

Хтось клацнув вимикачем біля дверного прорізу. Яскраве світло різонуло по очах. Ірина навіть не встигла відвернутися. У прорізі з’явилися силуети — і наступної миті вона зрозуміла: її побачили.

— Іро? — видихнула Оксана. — Ти?.. Що ти тут робиш?

На її обличчі майнув страх. Лише на мить. Потім погляд став гострим, злим, майже чужим.

— Йдемо! — гаркнув високий чоловік. — Нас викрили!

Вони рвонули до дверей. Оксана завагалася, ніби ще намагалася втримати звичну маску.

— Іро, зачекай! Ти все не так зрозуміла! Я просто…

Та договорити не змогла. Побігла слідом. Ірина на секунду побачила, як швидко зникає за ними коридор, як розчиняються вхідні двері, й зрозуміла: зараз вони підуть. Лишиться порожня квартира, дитина, що плаче, й зрада, яку неможливо буде довести.

— Допоможіть! — закричала вона так, що голос зірвався. — Люди, допоможіть! У мене дитина!

У цьому крику було все: жах, біль, лють, невіра, остання надія на те, що за стінами все-таки є живі люди…