Дезертир став НАДІЄЮ на виживання ЦІЛОГО СЕЛА

Порядок працював моторошно точно. Однак ламатися почав там, де його творчиня найменше цього чекала. Деякі жінки стали прив’язуватися до Андрія не як до засобу виживання, а як до чоловіка. Вимагали від нього особливого погляду, окремого слова, затриманої руки. Ревнощі поверталися, міняли обличчя, отруювали розмови. Найбільше мучилася Оксана Лукинична, та сама, що знайшла його в снігу. Вона народила першою — дівчинку, названу Надією, — і після цього стала вважати, що має на Андрія більше прав, ніж інші.

Вона стежила, хто входив до нього ввечері, скільки горіла лампа, як рано відчинялися двері вранці. Могла зупинити жінку посеред вулиці й спитати, навіщо та так довго затрималася. Скандали ставали дедалі гучнішими. Ганна Миронівна попереджала її, потім погрожувала позбавити черги, потім говорила вже не як голова, а як людина, якій набридло тримати на плечах чуже безумство. Оксана не вгамовувалася.

Потім вона зникла. Уранці її просто не знайшли вдома. Для чужих сказали, що Оксана пішла до міста до далекої рідні, покинувши дитину. Маленьку Надію взяла на виховання інша жінка. Але сусідки пам’ятали ту ніч інакше. Вони чули приглушені крики, важкий волочкий звук по снігу, а вранці помітили сліди до річки. Навесні, коли крига почала сходити, рибалки з сусідніх місць витягли з води жіноче тіло, впізнати яке вже було неможливо. Поховали без імені. У селі майже всі були певні, що це Оксана, але ніхто не вимовив її імені вголос. Чи сама вона пішла під лід, не витримавши нового життя, чи їй допомогли замовкнути, так і лишилося між річкою, снігом і тими, хто чув нічні кроки…