Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Не впізнати не могла. Цей візерунок, цього птаха, цей особливий, трохи недбалий і від того живий вигин крила вона вивела своєю власною рукою багато-багато років тому. Це була її чернь, її штихель, її птах.

Сотні речей вийшли з-під її рук, але кожну вона пам’ятала, як мати пам’ятає своїх дітей. Вона перевернула портсигар і на внутрішньому боці кришки знайшла крихітне артільне клеймо, а поруч із ним — відтиснені цифри, номер замовлення. Руки її затремтіли ще дужче.

— Господи, помилуй, — тільки й сказала вона й важко опустилася на скрипучий табурет.

— Бабусю, що з тобою? Зле? — злякалися дівчатка, кидаючись до неї.

Лідія Степанівна не відповіла відразу.

Вона сиділа, притискаючи портсигар до грудей, і в голові її повільно, невідворотно складалася страшна, неможлива картина. Вона зробила цю річ. Отже, десь у її старих замовних книгах записано чорним по білому, кому вона її зробила, на кого був цей портсигар замовлений.

А знайшли його в траві, поруч із людиною, яку зв’язали й кинули на холоді помирати. І в тієї людини була обпечена права рука. Усе це тяглося в одну точку, і ця точка лякала стару жінку до крижаного трему.

— Нічого, ластівки, нічого, — сказала вона нарешті, опанувавши себе. — Голова закрутилася, стара стала. А цей портсигар ми поки сховаємо подалі. І щоб нікому, чуєте, жодній душі про нього ні словечка. Ні слідчому поки, нікому. Мені спершу самій треба в дещо розібратися. Справа тут не жартівлива.

Дівчатка, відчуваючи з бабусиного голосу, що справа й справді серйозна, мовчки закивали. Лідія Степанівна загорнула портсигар у чисту полотнинку й поклала на саме дно старої окованої скрині, під стос білизни, ближче до своїх замовних книг, які зберігала там само, — до всього, що лишилося їй від колишнього, майстрового життя.

Минуло кілька днів. Максима виписали з лікарні, руки й ноги відходили повільно, але серйозних обморожень не виявилося: врятували його вчасно. Він повернувся до свого недобудованого дому на березі, але спокою там не знайшов. Думка про те, що хтось холоднокровно, з розрахунком, спокійно закуривши, хотів його вбити, не давала спати ні вдень, ні вночі. Він знову й знову перебирає в пам’яті всіх, із ким вів справи, всіх, кому його смерть могла виявитися вигідною.

І раз по раз упирався в одне й те саме ім’я, гнав його від себе, але воно поверталося. Віталій. Його комерційний директор, його права рука, людина, якій він довіряв майже як самому собі…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇