Дівчатка врятували незнайомця в лісі, не підозрюючи, що одна знахідка допоможе розкрити правду про напад

Максим не хотів у це вірити. Вони знали одне одного понад десять років. Разом із нуля піднімали справу, разом просиджували ночі над паперами, разом святкували перші скромні успіхи.

Віталій був свідком на весіллі Максима, був поруч, коли від нього йшла дружина, був єдиним, кому Максим дзвонив у важку хвилину. Але факти складалися вперто, один до одного, як камені в глуху стіну. За місяць до нападу Максим ухвалив рішення, яке Віталієві зовсім не сподобалося: той зблід до самих губ.

До Максима тоді прийшли люди з великої будівельної компанії й запропонували викупити землю старої артілі, ту саму, біля річки, де стояли занедбані корпуси і де по сусідству тулився ветхий будиночок зі старою жінкою та двома дівчатками. Земля біля води, гарне місце, краєвид на зарічні далі. Люди хотіли знести все дощенту й збудувати дорогі будинки з причалами й видом на річку.

Грошей пропонували стільки, що вистачило б на три життя вперед, та ще й лишилося б дітям і внукам. Віталій умовляв погодитися й умовляв гаряче, як ніколи. Він приносив розрахунки, креслив на серветках майбутні прибутки, малював, як вони вдвох заживуть, коли скинуть із плечей цю збиткову обузу.

А Максим відмовився. Відмовився не тому, що був дурний чи не вмів рахувати гроші, а тому, що в цій самій артілі пів століття, до останнього свого дня, пропрацював його батько. Тому що хлопчаком Максим бігав цими гулкими цехами, ховався під верстаками, зачаровано дивився, як з-під штихелів і чеканів виходять срібні дива, і запах металу й черні був для нього запахом дитинства.

Батько перед смертю взяв із нього слово: «Не дай, сину, промислу померти». І Максим два роки, вкладаючи свої кровні гроші, піднімав артіль. Не заради прибутку, якого поки й не було, а заради пам’яті й даного слова.

Продати її означало продати батька. Він оголосив Віталієві, що артіль не продається ні за які гроші. Крапка.

Розмову закінчено. Той зблід так, що став сірим, стиснув губи в нитку, сухо сказав: «Як знаєш» — і вийшов із кабінету, тихо, надто тихо причинивши за собою двері. Максим тоді не надав цьому значення.

Мало що, образила людину втрачена вигода, перебродить. А тепер, лежачи без сну й дивлячись у темну стелю, він згадував сіре обличчя свого компаньйона, цю неприродну тишу, і розумів. За відмовою стояли не самі лише втрачені гроші Віталія.

Стояло щось більше, темне, про що Максим поки лише смутно здогадувався. Він обережно навів довідки через старого знайомого, юриста Андрія, якому довіряв. І те, що невдовзі відкрилося, змусило його похолонути по-справжньому, гірше, ніж тієї ночі біля річки.

Виявилося, що за два тижні до нападу хтось оформив на ім’я Максима генеральну довіреність — папір, за яким довірена особа могла розпоряджатися всім без обмежень, підписувати будь-які договори, вести всі справи так, ніби вона і є сам господар. Довіреність була засвідчена в крихітній нотаріальній конторі на далекій околиці, нашвидкуруч, із помарками й помилками в датах. І довіреною особою в ній значився Віталій.

Максим цієї довіреності не підписував. Він узагалі вперше про неї чув. Отже, підпис його підробили, вивели чужою рукою.

І отже, задум був простий і страшний у своїй простоті. Спершу прибрати самого Максима, залишивши по собі якнайменше слідів, а потім за цим фальшивим папером, ніби з його власної волі, продати землю артілі забудовникам, забрати гроші й зникнути. «Його більше нема. Вважай, підпис уже стоїть». Тепер фраза тієї ночі звучала ясно, як вирок, що його читають уголос. Підпис уже стоїть, бо його підробили.

А самого Максима не мало лишитися живим, щоб нікому було цей підпис оскаржити й назвати чужим. Андрій, вислухавши все, надовго замовк, а потім сказав тихо:

— Максиме, це вже не образа і не жадібність. Це тяжкий злочин. І людина, яка на таке пішла одного разу й промахнулася, вдруге промахуватися не захоче. Ти тепер для неї пряма загроза. Живий ти — уся її затія шкереберть. Бережи себе. І тих, хто про ту ніч щось знає.

Андрій одразу зробив копію довіреності й передав її Миколі Андрійовичу. А Максим думав про двох однакових дівчаток, яких навіть не встиг як слід подякувати. Про дівчинку, що бачила обпечену руку…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇