Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника

Знайшла номер. Розблокувала. Набрала.

Він відповів гудків за п’ять.

— Слухаю.

— Андрію Вікторовичу. Це Наталія.

Пауза. Не образлива — просто пауза людини, яка не чекала дзвінка.

— Наталія. Добрий вечір, Наталіє.

— Я вам винна одне. Я тоді біля «Опари» була не права в головному. Я вирішила, що ви мене використали. Ви мене не використали. Ви дали візитівку, бо могли дати. Я на вас накричала і вас заблокувала. Пробачте мені, будь ласка.

Він помовчав.

— Наталіє. Я теж маю вам сказати. Я тоді в купе про неї не сказав. Міг сказати двома реченнями — не сказав. Я собі це пояснив турботою про вас, але пояснення було для мене, не для вас. Я теж прошу пробачити.

— Прийняла.

— І я.

— Як ваші справи? — спитала вона, бо треба було ще щось сказати, щоб розмова не закінчилася на цьому.

— Працюю. Їжджу потягом. Іноді сідаю в купе й думаю, що якби хтось залишив на полиці зошит… — Він не договорив.

Вона почула в його голосі усмішку — коротку, втомлену.

— До побачення, Андрію Вікторовичу.

— До побачення, Наталіє.

Більше того вечора вони не розмовляли. Але номер у телефоні вона розблокувала остаточно не на один дзвінок, а назавжди. Осінь минула в цеху.

На початку зими всі 12 десертів стояли в карті. Невдовзі Олена підписала з нею новий контракт, уже без слова «випробувальний», уже як із су-шефом-кондитером, з надбавкою і з правом ставити свій підпис під технологічними картами. Того самого дня Наталія внесла перший внесок за однокімнатну квартиру за дві зупинки від ресторану — маленьку, з вікнами у двір, з крихітною кухнею, де вміщалися тільки стіл на двох і плита.

Ключі їй видали ближче до кінця місяця. По діда вона поїхала сама потягом, як колись. Тільки тепер без коробки на колінах і без зошита.

Дід спершу відмовився. Потім сказав: «На новосілля приїду, назад повернуся». Наталія не сперечалася.

Знала: якщо приїде, побачить, посидить за столом, назад поїде не відразу. Вона зустріла його на вокзалі вранці в день новосілля. Він вийшов із вагона у своїй сірій куртці, з тією самою непокритою сивою головою, і в руках у нього була полотняна сумка.

У сумці — банка меду, кульок житнього борошна власного помелу і загорнутий у рушник круглий коровай, який він учора вперше за кілька років спік сам у маленькій печі.

— На новосілля, — сказав, віддаючи. — І на стіл…