Дівчина заснула в потязі після чергової відмови в роботі, а зошит, що випав із рук, несподівано зацікавив попутника

— Розумію.

— Нічого ви не розумієте. Це особисте.

— Я розумію, що особисте. — Він говорив повільно, ніби зважував кожне слово. — Тому я й не мовчу.

— Якби я думав, що це дурниця, я б просто поклав назад і ліг спати.

Вона відвернулася до вікна. За склом пливла порожня станція, жінка в помаранчевому жилеті йшла вздовж колій із ліхтариком.

Наталіїні пальці стискали край полиці так, що побіліли кісточки. Найбільше їй хотілося зараз вийти на цій станції, байдуже якій, аби не сидіти навпроти людини, яка знає про неї дев’яту причину.

— Мені двадцять шість років, — сказала вона склу, а не йому. — Я доросла. У мене були свої плани. Я не просила нічийого співчуття.

— Я й не співчуваю.

Вона обернулася.

— А що ви тоді робите?

Андрій помовчав.

Потім сунув руку у внутрішню кишеню піджака, що висів на плічках, дістав гаманець, із гаманця — тонкий, багато разів перегнутий прямокутник, схожий на квитанцію. Розгорнув. Це був касовий чек, сірий від часу, з проступленими побурілими згинами.

Зворотний бік був списаний огризком олівця — крупно, кострубато, місцями не розібрати.

— Мені було сімнадцять, — сказав він. — Батько помер навесні, мати не працювала, молодша сестра пішла в перший клас. Я влаштувався мити посуд у їдальню на вокзалі. За пів року я обійшов, — він ледь усміхнувся, — двадцять вісім місць. Двадцять восьме було найгірше: там мені сказали, що в мене руки селянські, не для чистої кухні. Я вийшов на задній двір, сів на ящик з-під пляшок і написав на цьому чеку дев’ять причин, чому я туди все одно прийду. Не в цю їдальню — на чисту кухню. Я його досі зберігаю. У мене над столом висить копія.

Він не простягнув їй чека. Просто тримав у руці.

— Тож ні, я не співчуваю, — сказав він. — Я впізнав.

Наталія дивилася на цей сірий прямокутник і мовчала.

Гнів у ній не минув, але зсунувся кудись убік, звільнивши місце чомусь іншому — втомленій, чесній цікавості. Вона згадала дев’яту причину. Подумала, що він її прочитав.

Подумала, що їй тепер однаково, прочитав він чи ні, бо він у сімнадцять сидів на ящику з-під пляшок. Це змінювало справу. Не скасовувало, але змінювало…