Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою

— Про вашого чоловіка і його контору. Я наведу довідки сьогодні. Завтра буде зрозуміліше.

— Максиме, це може бути небезпечно для вас.

Він подивився на неї з легким подивом, ніби вона сказала щось несподіване.

— Катю, — терпляче промовив він. — Людина з маленькою конторою в прибудові не небезпечна для мене.

Вона видихнула. Взяла візитівку, сховала в кишеню пальта.

— Я подзвоню.

— Добре.

Вона вийшла з машини. Озирнулася. Лайка дивилася на неї крізь скло спокійно, без тривоги. Максим уже дивився вперед.

Катя зачинила дверцята й пішла до під’їзду. Уже на сходинках вона почула, як позашляховик рушив і поїхав.

Вона натиснула кнопку домофона. Клацнув замок. Катя зайшла.

На третьому поверсі вже відчинялися двері.

Оля стояла у прорізі в халаті, з чашкою в руці, і дивилася на Катю так, як дивляться на людину, на яку довго чекали й нарешті дочекалися.

— Заходь, — просто сказала вона.

Катя зайшла. Двері зачинилися за нею.

І тільки тоді, у теплі чужого передпокою, вона нарешті дозволила собі затремтіти. Не від страху, а від того, що страх нарешті почав відпускати.

Оля налила чаю — міцного, майже чорного, з лимоном. Поставила перед Катею на кухонний стіл, поруч поклала рушник і сказала:

— Спочатку в душ, потім говориш.

Катя не сперечалася.

Під гарячою водою вона простояла хвилин п’ятнадцять. Змивала ліс, хвою, що в’їлася у волосся, запах диму від печі й щось іще, чому не було назви, але що все одно було на ній.

Подряпина на щоці пекла під водою. Коліна, якими вона вдарилася під час падіння, озивалися тупим болем. Тільки тепер, коли тіло трохи відігрілося, біль став помітним.

Вона вийшла в Олиному махровому халаті з рушником на голові. Оля вже сиділа за столом і чекала. Перед нею стояла своя чашка, поруч лежав телефон екраном донизу. Вона прибрала його навмисне, щоб ніщо не відволікало.

Катя сіла, взяла чай і розповіла все. Не так, як розповідала Максимові, окремими шматками, у відповідь на запитання. А одразу підряд, від початку до кінця.

Про вчорашній ранок. Про сумку з варенням і шкарпетками. Про поворот із траси. Про зброю і слова: «Думала, я не дізнаюся». Про біг лісом у шкарпетках. Про падіння. Про Максима з лайкою. Про будиночок, ніч, ранковий позашляховик і візитівку в кишені пальта.

Оля слухала мовчки. Жодного разу не перебила. Тільки один раз, коли Катя дійшла до моменту зі зброєю, стиснула чашку трохи міцніше, але нічого не сказала, дала договорити.

Коли Катя замовкла, Оля кілька секунд дивилася на стіл. Потім підвела очі.

— Ти зараз у безпеці?

— Так. Він не знає, де я.

— Він дзвонив?

— Уночі двічі. Вранці ні.

— Телефон на тебе оформлений?

— Так. Сімка моя, на мене.

— Геолокація? Він міг поставити стеження на телефон.

Катя завмерла. Про це вона не думала.

Оля встала, взяла Катин телефон зі столу. Та віддала без заперечень. Оля почала методично перевіряти застосунки.

— Ось, — сказала вона за дві хвилини. — Є застосунок. Називається «Сімейний контроль». Працює у фоновому режимі. Ти його ставила?

— Ні.

— Він поставив. Отже, він приблизно знав, де ти.

Оля не стала чекати реакції Каті. Просто видалила застосунок, перезавантажила телефон і поклала назад.

— Тепер ні. Але вчора ввечері й уночі він бачив, що ти в лісовому районі. Він не приїхав. Отже, не наважився. Або чекає.

Оля повернулася на місце.

— Катю, він учора вивіз тебе в ліс зі зброєю. Ти розумієш, що це вже не просто складний характер?

— Розумію.

— І ти розумієш, що повертатися туди не можна?

— Розумію.

— Добре.

Оля коротко кивнула. Вона вміла сприймати інформацію без паніки. Це була її властивість, за яку Катя завжди була їй вдячна.

— Тоді план. Перше: ти живеш у мене. Кімната є, білизни вистачить. Друге: документи. Паспорт потрібен насамперед. Решта потім. Третє: заява в поліцію.

— Олю…

— Я знаю, що ти зараз скажеш. Що він нічого не зробив офіційно. Що зброя не вистрілила. Що слово проти слова. Але є свідок. Цей чоловік, Максим, бачив усе. Якщо він дасть свідчення, це вже не слово проти слова.

Катя мовчала.

— Я не готова до поліції просто зараз, — сказала вона нарешті.

— Добре. Просто зараз не треба. Спершу влаштуйся. Видихни. Але це не означає ніколи.

— Не означає, — погодилася Катя.

Оля встала й знову поставила чайник. Перший чай уже вистиг, поки вони говорили. Вона дістала з шафи печиво, поставила на стіл. Звичайні побутові рухи чомусь допомагали, повертали до нормального життя, де є чайник, печиво й подруга на кухні.

— Цей Максим, — сказала Оля, не обертаючись. — Дорохов?

— Так.

— Дорохов Груп?

— Він сам сказав.

Оля обернулася. Подивилася на Катю з виразом, який важко було описати. Не здивування. Щось точніше.

— Ти розумієш, хто це?

— Будівельна компанія. Я бачила логотип на парканах.

— Катю, це один із найбільших забудовників у регіоні. У нього кілька промислових об’єктів у роботі, офіс у центрі і, кажуть, серйозні зв’язки в міській адміністрації.

Оля помовчала.

— І він вивіз тебе з лісу в мисливському позашляховику й нагодував гречкою з тушонкою?

— Саме так.

— Цікава людина, — сказала Оля без іронії.

— Він сказав, що наведе довідки про Андрія і його контору. Що є розмова.

Оля повернулася на місце, налила свіжого окропу в обидві кружки.

— І ти йому віриш?

Катя подумала. По-справжньому подумала, перш ніж відповісти.

— Він не давав підстав не вірити. Він нічого не обіцяв зайвого, не говорив красивих слів. Він просто робив те, що казав.

Вона взяла кружку.

— Це незвично.

Оля кивнула.

— Подзвони йому сьогодні. Не тягни.

— Він сказав, коли влаштуюся.

— От ти й влаштовуєшся. Отже, сьогодні ввечері.

Близько полудня подзвонив Андрій.

Катя дивилася на екран, де світилося його ім’я. Вона не змінювала його на щось зле чи нейтральне. Просто Андрій, як завжди.

Оля дивилася на неї й нічого не казала.

Катя скинула дзвінок.

За хвилину прийшло повідомлення:

«Де ти? Приїжджай додому. Поговоримо».

Вона показала Олі.

Та прочитала, знизала плечима.

— Нічого не відповідай. Він продовжуватиме. Нехай продовжує. Твоє мовчання — це вже відповідь.

Катя прибрала телефон.

Вони пообідали. Оля приготувала щось просте з того, що було в холодильнику: яєчню з помідорами й сиром. Їли майже мовчки, але мовчання було спокійне.

Після обіду Оля пішла працювати в сусідню кімнату. І Катя лишилася сама на кухні.

Вона дістала візитівку. Покрутила в руках. Щільний картон, якісний друк. Тільки ім’я і номер. Жодних посад. Жодних логотипів. Просто Максим Дорохов і цифри.

Вона набрала повідомлення: