Дорогою до тещі чоловік раптом звернув із траси, і невдовзі дружина зрозуміла, що поїздка була не випадковою

«Це Катя. Я в подруги. Усе гаразд. Ви казали, що буде розмова. Я готова, коли вам зручно».

Надіслала. Поклала телефон на стіл.

Відповідь прийшла за сім хвилин.

«Завтра о 10. Надішліть адресу подруги. Заїду».

Вона відповіла адресою. Він прочитав і більше нічого не написав.

Катя прибрала телефон. Встала, підійшла до вікна. Внизу йшло звичайне міське життя: машини, люди, магазин навпроти, візок біля входу.

Усе те саме, що було вчора. Але вчора вона була іншою людиною. Тією, що сідає в машину до чоловіка й мовчить, коли мовчить він. Тією, що рахує стовпи, коли стає страшно.

Сьогодні вона стояла біля чужого вікна й не рахувала нічого. Просто дивилася.

І цього було достатньо.

Максим приїхав рівно о десятій. Не на лісовому позашляховику, а на темному представницькому седані, який припаркувався біля під’їзду з такою точністю, ніби водій робив це щодня.

Катя бачила з вікна, як він вийшов у темному пальті, без поспіху, коротко озирнувся й пішов до дверей.

Оля відчинила, не чекаючи дзвінка в домофон. Катя попросила її бути вдома. Не тому, що боялася Максима, а тому, що ще не звикла до ситуацій, де поруч є людина, якій можна довіряти, і хотіла, щоб Оля теж його побачила.

Максим зайшов, зняв пальто, повісив на гачок. Привітався з Олею коротко, на ім’я. Катя встигла написати йому, що подруга буде вдома.

Він пройшов на кухню, куди його провела Оля, і сів за стіл. Оля поставила каву і три чашки. Максим не заперечував.

Він узагалі поводився так, ніби ситуація була робочою, без зайвої напруги.

— Я навів довідки, — сказав він, коли всі сіли.

Він відкрив теку, яку приніс із собою. Звичайну, картонну, без написів.

— Щодо Андрія Чернова і його контори.

Катя кивнула.

— Контора називається «СтройДок», зареєстрована сім років тому. Основний вид діяльності — оформлення дозвільної документації для будівельних об’єктів. Ліцензія є, але, і це важливо, її було продовжено вісім місяців тому з порушеннями. Зокрема: в пакеті документів на продовження була довідка від організації, яка на той момент уже два місяці як була ліквідована. Тобто документ або підроблений, або оформлений заднім числом.

Він поклав на стіл роздрукований аркуш. Катя побачила таблицю з датами й назвами організацій.

— Звідки це? — спитала Оля.

— Відкриті реєстри. Якщо знати, що шукати, знаходиться швидко.

Максим не став розвивати тему.

— Далі. У Чернова є три чинні договори з міськими замовниками. Суми невеликі, але це важливо. Якщо в ліцензії порушення, ці договори можуть бути оскаржені. Плюс перевірка наглядового органу, яка за правильного звернення буде ініційована протягом двох тижнів.

— За правильного звернення, — повторила Оля. — Тобто ви можете це організувати?

— Можу, — просто сказав Максим. — У мене є контакти в профільному відомстві. Я не збираюся робити нічого незаконного. Просто подам запит на перевірку з указанням конкретного порушення. Перевірка офіційна, законна, результат передбачуваний.

Катя дивилася на аркуші, які він розклав перед нею. Усе було чітко, без зайвих слів: дати, назви, порушення, наслідки.

Вона підвела очі на Максима.

— Це знищить його контору.

— Не обов’язково знищить. Але поставить під серйозний удар. Штраф, призупинення ліцензії, розірвання договорів. Для невеликої контори з двома працівниками це критично.

Максим узяв чашку кави.

— Я не планую його знищувати. Я планую з ним поговорити.

— Поговорити? — Катя не відразу зрозуміла.

— Особисто. Прийти до нього в контору й пояснити ситуацію.

Він подивився на неї.

— Йому треба зрозуміти, що в нього є вибір. Підписати документи на розлучення — і перевірки не буде. Не підписати — перевірка буде. І це тільки початок.

Оля повільно кивнула.

— Це тиск.

— Юридичний, — спокійно уточнив Максим. — Я не говоритиму йому нічого незаконного. Я скажу, що знаю про порушення в його ліцензії і маю право подати запит на перевірку. Це правда. Я скажу, що в нього є можливість вирішити сімейні питання цивілізовано. Це теж правда. Що він зробить із цією інформацією — його справа.

Оля перезирнулася з Катею. Потім знову подивилася на Максима.

— Ви розумієте, що він може бути небезпечний? Учора він був зі зброєю.

— Я теж умію поводитися зі зброєю, — сказав Максим без інтонації. — І в його конторі зброї немає. Він не ідіот у повному сенсі слова. Він боягуз, який сильний тільки там, де впевнений у своїй безкарності. У кабінеті навпроти незнайомої людини він буде іншим.

Катя мовчала. Дивилася на аркуші з таблицями, на чашку кави, на свої руки. Садна майже загоїлися, лишилися тільки тонкі кірочки.

— Максиме, — сказала вона нарешті. — Навіщо вам це?

Він подивився на неї. Помовчав секунду.

— Я вже відповідав на це запитання.

— Ви сказали, що не пішли б, бо ви не більшість. Це про ліс. А це про контору, про перевірки, про особистий візит. Це інше.

Максим поставив чашку на стіл. Подивився у вікно, потім знову на неї.

— У мене була сестра, — сказав він. — Молодша. Вона вісім років прожила з людиною, яка робила приблизно те саме, що ваш чоловік. Без лісу і зброї, але по суті — те саме. Коли вона нарешті пішла, було пізно. Не в сенсі життя — вона жива. Але пізно в сенсі того, що вона втратила за ці вісім років: здоров’я, роботу, себе.

Він зупинився.

— Я тоді нічого не зробив. Не втрутився. Думав: не моя справа. Дорослі люди. Сама розбереться.

Тиша на кухні стала іншою.

— Вона розібралася?