Дружина повернулася з клініки з новиною про вагітність, але дзвінок лікаря наступного дня все змінив

До будинку Назара я доїхав менш ніж за пів години. Двірники ледве встигали змітати з лобового скла щільні струмені води, фари вихоплювали з темряви мокрий асфальт і чорні стовбури дерев. Цей дім ми колись будували майже разом: вибирали брус, сперечалися про покрівлю, раділи кожній вдалій деталі. Тепер усе це здавалося знущанням. Я залишив машину біля воріт, навіть не зачинивши дверцят, і майже бігом піднявся на ґанок.

Я гатив у двері кулаком доти, доки за ними не почулися швидкі кроки. Назар відчинив у домашньому одязі, з кухлем чаю в руці. Він виглядав сонним, розгубленим, звичайним. Побачивши моє обличчя й промоклий одяг, відступив назад.

— Марку? Що з тобою? Заходь, ти весь мокрий.

Я штовхнув його в груди й увірвався до передпокою. Повітря не вистачало, ніби я піднімався сходами на двадцятий поверх.

— Як ти міг? — викрикнув я йому в обличчя. — Стільки років поруч, одна фірма, одне життя на двох! І ти тягнеш мою дружину в ліжко на корпоративі?

Назар зблід так різко, що я побачив кожну зморшку біля його губ. Кухоль вислизнув із його руки, вдарився об килим, темний чай розтікся світлим ворсом. Він не кинувся заперечувати. Не закричав, не вдарив у відповідь, не сказав, що Оксана бреше. Він лише опустив голову й хрипко вимовив:

— Марку, я клянуся, я не пам’ятаю тієї ночі. Майже нічого не пам’ятаю.

Ці слова добили мене. Не пам’ятає — отже, самого факту не заперечує. Отже, вони справді були разом. Отже, дружба, на яку я спирався стільки років, виявилася порожньою оболонкою…