Дядько залишив племінників на нічній станції, але вже на наступній зупинці зрозумів, що припустився серйозної помилки

Провідниця, повна жінка у форменій сорочці, перевірила квитки, кивнула, і вони протиснулися вузьким коридором до своїх місць. Дядько Тарас закинув сумку на верхню полицю й одразу поліз по телефон. Богдан уклав Соню на нижній полиці, дістав із рюкзака зайця й підсунув їй під руку.

— Лягай, — сказав він.

— А ти?

— Я поруч.

Соня лягла, обхопила зайця обома руками й за три хвилини вже спала.

Вона вміла засинати миттєво будь-де й будь-коли, наче хтось клацав вимикачем. Богдан заздрив цьому. Сам він засинав довго, лежав із розплющеними очима й думав.

Думав багато, особливо відтоді, як не стало мами. Мама померла півтора року тому. Богдан пам’ятав той день докладно не тому, що хотів пам’ятати, а тому, що не міг забути.

Сірий листопадовий вівторок, дзвінок із лікарні, сусідка тітка Люба, яка прийшла посидіти з Сонею, а потім залишилася на три дні й увесь час плакала на кухні, думаючи, що діти не чують. Соні тоді було три з половиною, і вона не розуміла, що сталося, щодня вранці питала, коли мама прийде. І Богдан не знав, що відповідати.

Потім перестала питати. Просто перестала, сама, і це було ще гірше. Дядько Тарас з’явився через два тижні після похорону.

Мамин старший брат, якого Богдан бачив від сили рази чотири в житті, на якихось сімейних застіллях, де дядько сидів у кутку, пив горілку й мало розмовляв. Богдан пам’ятав, що мама говорила про нього обережно, добираючи слова: «У Тараса зараз складний період, у Тараса не складається». Що саме не складалося, Богдан тоді не питав.

Дядько оформив опікунство. Богдан пізніше дізнався, що інших родичів, готових узяти двох дітей, просто не знайшлося: бабуся по маминій лінії померла давно, батькова рідня була невідома, а далекі родичі відмовчалися, коли органи опіки почали обдзвонювати. Дядько Тарас зголосився сам.

Тоді Богдан подумав, що, може, в дядькові є щось хороше, просто він не вміє цього показувати. Потім перестав так думати. Життя з дядьком Тарасом не було страшним — воно було ніяким.

Дядько працював десь на складі, ішов рано, приходив пізно, іноді не приходив узагалі. Холодильник бував порожнім по два дні поспіль, і тоді Богдан варив Соні макарони, якщо вони були, або робив бутерброди з маслом і цукром, як мама колись робила йому, коли він хворів. Дядько не бив їх, жодного разу не підняв руки, але наче не помічав дітей.

Вони існували в його квартирі як предмети меблів: стояли, не заважали, зрідка потребували уваги, яку він видавав скупими порціями. Гроші надходили щомісяця — опікунська допомога. Богдан дізнався про це випадково, коли одного вечора почув, як дядько говорить телефоном на кухні, думаючи, що діти сплять.

Голос був роздратований і водночас благальний — так розмовляють, коли щось випрошують.

— Гроші йдуть, але їх же теж треба годувати, ти це розумієш? — говорив дядько. — Це не просто так, це витрати.

Одяг, їжа, школа. Богдан стояв босоніж у темному коридорі й слухав. Співрозмовник щось відповідав, а дядько хмикав і тер небриту щоку.

Потім сказав: «Гаразд, розберемося», — і поклав слухавку. Тоді Богдан не надав цьому особливого значення. Подумав: ну скаржаться, усі дорослі скаржаться на гроші.

Але запам’ятав. Цифри, слова, інтонації — усе лягло на ті самі полички в голові. Тепер, лежачи на верхній полиці вагона й слухаючи стукіт коліс, Богдан згадав ту розмову й відчув, як усередині щось стиснулося: ще не страх, а передчуття…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇