Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

— Розбіжність тягнеться ще з минулого аудиту, — сказав він. — Уже три роки.

— Фінансовий відділ знає?

— Знає.

— Ви знаєте?

— Я знаю.

— Тоді це треба позначати щоразу, коли компанія потрапляє в порівняльний аналіз. Інакше той, хто відкриє графік, побачить вісім точок і не зрозуміє, що одна з них ненадійна.

Савчук мовчав довго. Потім поклав аркуш на стіл.

— Робіть фінальну версію. Примітку залишити. Формулювання перед відправленням узгодите зі мною.

— Добре.

— Строк той самий. П’ятниця.

Вона підвелася.

— Кравець.

Олеся вже трималася за ручку, але обернулася.

— Руденко отримає зауваження. Не за те, що дав вам неправильну пораду. За те, що три роки мав підняти це питання й не підняв.

Вона не стала відповідати. Вийшла й спустилася назад у відділ.

У п’ятницю о восьмій ранку фінальний звіт пішов Савчуку на пошту. Усі вісім компаній, коефіцієнти, методологія й акуратне застереження там, де цифри не підтверджувалися. Відповіді не було. Але пізніше Інна, яка займалася розсилкою, пошепки повідомила, що звіт відправлено на раду директорів із позначкою «до відома».

Денис підійшов до її столу ближче до вечора й сів так само, як у перший день — без запрошення.

— Ти знала, що мені прилетить зауваження?

— Ні.

— Але все одно залишила червону примітку.

— Так.

Він помовчав. У його голосі не було злості. Лише обережна втома людини, яка давно знає правила гри.

— У нас так не роблять.

— Я вже зрозуміла, — сказала Олеся й знову подивилася на екран…